Читати книгу - "Царська рокіровка, Мелхіор Медар"

"Собака чи що, до біса?" – встиг подумати господар, як до кімнати увійшов невисокий кремезний чоловічок у зеленому піджакові та дещо деформованому і дуже потертому на краях головному уборі, який, скоріш за все, колись був котелком. Червоний ніс, що займав половину обличчя, і по-свинячому гострі очі, обрамлені безбарвними, як у альбіноса, віями, довершували образ цього кремезного індивідуума, чиє обличчя було так високо обв’язане шарфом, а котелок був так низько насунутий на брови, що більше нічого з обличчя не було видно. Особа, хитаючись, вийшла на середину кімнати, зупинилася біля ніг сидячого москвича і хрипким шепотом, який спішно галопував, як коні п'яного візника, видихала:

– Пане колезький радник?… Низько вклоняюсь, я Семи-Булатов, Єфим Фомич. З канцелярії оберполіцмейстера…

– Ааа, – тільки і спромігся вимовити здивований Естар Павлович, коли кремезний чоловік нахилився і прошепотів йому прямо на вухо:

– Зараз нема часу, скоро приїдуть… Рапорти-рапортики, хі, хі, хі… після написання, будь ласка, кидайте їх у вазу, що стоїть у коридорі на пана поверсі, он там, під дзеркалом. Якби… ну, якби трапилася абсолютна, повторюю, АБСОЛЮТНА необхідність, мене можна знайти на роботі, в кімнаті 7, на другому поверсі. Або – але насправді лише у найсерйозніших випадках – у моєму будиночку за адресою, Вішляна 14. Але будь ласка, зберігайте це в суворій таємниці! І повне інкогніто! Щоб ніхто пана не винюхував... Я зараз тікаю, не буду затримувати... Скоро пан буде мати гостей, приїдуть їх милості... Au revoir, merci, bienvenu à Varsovie, тисну ручки, припадаю до ніг і до побачення!

Прибулець крутнувся на п’ятах, випростався й вислизнув за двері, які зачинилися так швидко й тихо, що радник навіть протер очі, не знаючи, чи йому все це не здалося.

Проте слід від брудного взуття на килимі переконав його, що це не міраж. А привиди зазвичай – перед появою – відвідують чистильника взуття. Він струснувся з легкою огидою і покликав слуг. Лакей з'явився так швидко, що відразу можна було здогадатися, що він стояв за дверима.

– Будь ласка, приберіть ОЦЕ! – голосно сказав колезький радник і подумки відзначив, що канцелярист поліцмейстера і довірена особа московського губернатора мають на службі готельну ліврею.

Прибиральниця, яку викликав черговий по поверху, ледве встигла протерти килим, як у двері знову постукали – цього разу владно й голосно. Не встиг Естар Павлович сказати "Заходьте!", як двері відчинилися і в дверях з'явився сановник, виконуючий обов'язки начальника кримінальної поліції міста Варшави, надворний радник Андрій Іванович. В одній руці Іщаєв тримав котелок, а іншу – вільну від рукавички – протягнув, щоб привітати гостя в столиці Привіслянського краю. Хазяїн теж чемно підвівся, також подав руку для рукостискання і елегантним жестом запросив гостя сісти в крісло навпроти. Андрій Іванович кинув пальто і котелок на канапу і глибоко занурився в крісло, владно розвалившись. Він подивився на Ван Хоутена зверхнім поглядом і поліз у внутрішню кишеню куртки за портсигаром, водночас чемно спитавши:

– Чи можна?..

– Так, будь ласка.

– Дозвольте, пане колезький радник, –голос прозвучав виразно безтурботно, – перейти прямо до суті. За мить до нас приєднається мій заступник і введе вас у подальший розвиток подій, а я змушений буду вас покинути. Обов'язки, ви знаєте, що робити... Ваш візит до... скасували, це точно... - голос Андрія Івановича прозвучав трохи тріумфально - результат сьогоднішнього... е-е... інциденту. А може, він був відкладений... Ні, не знаю. У всякому разі, сьогодні він не відбудеться. Зрештою, самій справі це не заважає... Тож, як відомо, за останні два місяці у нашому місті згинуло шість жінок. Знайдені тіла були… позбавлені нутрощів. Колезький асесор надасть вам акти. У нашому поліцейському бюро, звичайно. Поки що ми закрили вуста писакам – це не Москва і не столиця, тут наша влада, – голос надвірного радника звучав велично, – не зв’язана зайвими умовностями… Особливо після придушення останнього бунту. Усі замордовані були тихими або явними повіями. Деякі – вже у відставці. Одна – вважаю, тільки дебютувала. Четверо з них мали реєстраційні книжки, що допомогло нам ідентифікувати – оскільки вони, мабуть, відвідували лікаря, ми знали деякі ознаки, які кислота не могла видалити. Так… власне, я забув сказати. Обличчя потерпілих були спалені кислотою. Як показали розтини, проведені медичними консультантами, їх обробили їдкими речовинами лише після смерті. Подробиці ви дізнаєтесь з актів. За допомогою звернулися до поліції Санкт-Петербурга, оскільки подібних злочинів у цих землях раніше не фіксувалося. А Міністерство надіслало саме пана, мабуть, через певний – голос того, хто говорив, висловив сильний сумнів – досвід у цій сфері. Оскільки ми користуємося пошаною в столиці, а наші успіхи в поліцейській роботі в цій губернії високо цінуються навіть особисто Його Величністю, панові довірили лише консультаційні обов’язки, звідсіля і панська відпустка. Іншими словами, ви наш гість, і - якщо це необхідно – ми звернемося до пана за консультаціями. Я дуже радий візиту пана, і як тільки знайду вільну хвилинку, буду дуже радий ввести пана до місцевих російських салонів…

Тут надвірний радник, надутий, як індик і задоволений собою, що так спритно вказав новоприбулому його законне місце в рядах, дозволив собі кілька умовних, плавних, м’яких і заїжджених компліментів на адресу гостя, щоб цією глазур’ю пом’якшити гіркуватий тон попередніх слів.

Москвич сидів мовчки, чекаючи, поки надвірний радник закінчить свої формальності. Тільки-но він збирався заговорити, як у двері постукали, і до кімнати увійшов очікуваний Козулін. Він також тримав у руці свій офіційний котелок, але не встиг він привітатися як Іщаєв підвівся, кинув панові раднику презирливий погляд, підняв з канапи свій одяг і підійшов до асесора.

– Шановний Олексію Івановичу, будь ласка, подбайте про нашого дорогого пана радника замість мене… згідно з інструкціями. Покажіть нашому гостю місто і так далі, добре? А я мушу вже втікати.

Він вклонився ще сидячому Ван Хоутену і, не чекаючи реверансів у відповідь, поспішно пішов, мало не виштовхнувши свого помічника з-під дверей на середину кімнати. Рипнули двері, і тільки тоді колезький асесор звернувся до Естара Павловича. З дволикою, одночасно поблажливою і зворушливою посмішкою він привітався та запропонував їм продовжити розмову у, як він сказав, "більш підходящому місці".

– І-і що пан має на ув-вазі? В м-морзі? У З-зотцова? – зовсім серйозно, заїкаючись, кинув хазяїн апартаменту.

Олексій Іванович мав такий вигляд,