Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

За хвилину вона витягла звідти жмуток блискучих глянцевих журналів.

— Дивись! — сказала вона й переможно кинула їх мені на коліна.

З обкладинки одного на мене дивилася напівоголена дівиця з велетенськими, наче в корови, віями. Дівиця була гарною, але якоюсь… незрозумілою. Усе в ній було неприродним: губи, груди, волосся.

— Чого це вона гола? — пробурмотіла я. — Цицьки виставила… наче відра.

— Ну ти даєш, — зареготала Танька, — це ж порнуха! Порнографічні журнали. Ніколи не чула й не бачила?

Я заперечливо похитала головою.

— Дєрєвня, — фиркнула Танька й додала пошепки: — Це ще що. Ось далі погортай.

Я, наче мене хто приворожив, послухалась і почала гортати далі. Кого й чого тільки на сторінках журналу не було! Усіх розмірів, форм, кольорів.

— Фу, гидота яка! — Я швиргонула від себе журнал, хоча в глибині душі собі зізнавалася, що зображене там мене зацікавило, дуже зацікавило. З одного боку, гидота, а з другого… Щось млосно розтікалося по всьому тілу під час перегляду тих картинок. Я, звісно, здогадувалася, чим були зайняті дядьки й тітки на світлинах. Ці картинки викликали відразу, але разом з тим, я мусила визнати, містили щось привабливе.

Танька засміялась. Її темні циганські очі дивно заблищали.

— Дядько твій — придурок, раз таку гидоту з мандрів привозить. І ти не краща, — відрізала я.

— Ну-ну, — захихотіла Танька. — А самій цікаво було, еге ж? Корчиш із себе тільки правильну дєвочку.

— Слухай. — Я з усіх сил намагалася стриматися, але погано виходило. — Ти чого мене запросила? З математикою допомогти? А тикаєш межи очі якусь… капость. Котися звідси!

— Сама котись, — вишкірилася Танька, — це моя хата! Я з тобою подружитися хотіла, пожаліла дурепу, бо з тобою, занудою такою, ніхто водитися не хоче. Ботанічка нещасна! Думає, як відмінниця кругла, то носа дерти можна. Ну й ходи сама!

— Та це я з такими, як ти, водитися не хочу! — закричала я у відповідь. — У класі одні дебіли зібралися! Із журналами! — Я скинула журнал з дивана на підлогу й стала топтатися по ньому ногами.

Це була неправда. У класі були дівчата й хлопці, з якими б я залюбки товаришувала. Та не вміла того робити. Завжди серйозна, скута, небагатослівна — хіба з такою подружишся? І хоча я почувалася досить комфортно на самоті, мусила зізнатися, що спілкування з однолітками не вистачало.

Я продовжувала люто топтати журнали. Хотілося порвати їх, щоб і не смерділо, та міцний папір не здавався. Тоді я схопила журнал і рвонула цупкі сторінки.

— Ні! — раптом заволала Танька. — Дядько приб’є мене за нього! І мати теж, як дізнається, що таке дивлюся!

Я на мить зупинилася. Танька була такою нещасною, що я вирішила її пожаліти. Мовчки пожбурила журнали під стіл і пішла.

У дворі натрапила на дядька Павла.

— Уже йдеш? — здивувався він і незадоволено подивився на двері, звідки я вийшла. — Так скоро? Думав, чаю поп’ємо…

— Я люблю віскі! — раптом, сама не знаю чому, ляпнула я, хоча навіть не знала, як те віскі виглядає, просто почула назву в одному фільмі.

У нього аж щелепа впала, і в очах знову з’явився злий блиск. Я раптом зрозуміла, що просто ненавиджу цього приємного на вигляд чоловіка. Ненавиджу люто й сама не знаю чому.

— Ну… до побачення, — промимрив він і швидко відвернувся. Мабуть, щоб я не помітила, як злість, мов та брудна калюжа, розпливається в його очах.

Через декілька днів нас — маму, Світланку й мене — запросили на день народження до Таньчиної матері. Мало сказати, що я здивувалася. Мою відлюдькувату маму неможливо було витягти хоч кудись, оскільки, як вона казала, із «сільськими тьотками» їй було нецікаво. Вона порвала стосунки з усією батьковою ріднею, та й зі своєю не дуже спілкувалася. Тож і ми із сестрою росли відлюдьками. І раптом запрошення на день народження! До кого? До Маруськи Горбенчихи, яку всі в селі прозивали Циганкою. Подейкували, що її мати, Таньчина баба, була справжньою циганкою-ворожкою. Не відаю, чи то правда, але і в Марусьці, і в Тетяні справді було щось циганське, особливо очі: великі, чорні, із дивним мерехтливим сяйвом, схожим на полум’я свічі. Такі очі бувають тільки в ромів. Може, Маруська — відьма й поробила матері, що та надумала йти на свято до майже незнайомих людей? Мені не хотілося тих відвідин.

— Мамо, можна ми зі Світланкою залишимося вдома? — несміливо попрохала я.

Мама здивовано вигнула брови.

— Це чому? Ми давно вже не були в людях. — Я зрозуміла, що чимось її цигани зацікавили.

— До дядька з тіткою нас не пускаєш, зате до цих зайд незнайомих ми йдемо! — усе-таки не витримала я.

— Що-о-о-о? — Мамині блакитні очі потемніли. Вона не любила, коли згадували про батькову рідню. — Я сказала, що йдемо! І не смій суперечити!

Мама швиргонула мені картату спідницю і білу кофтинку — мою єдину парадну одіж. Проти спідниці я нічого не мала, а от кофтину просто ненавиділа: вона тісно облягала мене, а я вважала себе товстою. Останні місяці й правда дещо набрала у вазі.

Почувалася в тій кофтині незграбним білим ведмедем. Та мамі вона подобалася.

— Не вдягатиму цієї кофти! — сказала я. Хотіла було й собі пожбурити її в маму, та не насмілилась.

— Що?! — аж звилася