Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

Мені було дуже образливо чути, як мама називає мене поганню. Вона дійсно тяжко працювала, аби ми зі Світланкою мали що вдягти й поїсти. Та що вдієш, коли ця кофтина мені не подобалася?

— Мамо, — тремтячим голосом пробурмотіла я, — а ти б могла, перед тим як купувати одяг, радитися зі мною?

Мама замовкла: видно, не чекала такого нахабства.

— От як дізнаєшся, що значить копійку заробляти, — промовила вона, намагаючись угамувати злість, — тоді розкажеш матері, з ким маю радитися. А поки що носи, що дають!

— Але вона мені не пасує! — мало не плакала я. — Я почуваюся в ній товстою і неповороткою, як ведмідь!

— Бо ти така і є! — відрізала мама. — Менше жерти потрібно! Хто вночі хліб буханками наминає? Я, може? Крихт у ліжку море, як тільки спиш!

То була правда. Останнім часом я прокидалася вночі зі страшенним відчуттям голоду. Щоб не тарабанити каструлями поночі, наминала хліб. Може, тому й розповніла.

Та одягати кляту кофтину було понад мої сили. Щоб дурепа Танька потай наді мною насміхалася разом зі своїми такими ж недалекими подружками? Хоча в очі вони б не насмілилися мені нічого сказати, адже я вміла дати відсіч.

— Не одягну її! — затялась я. — Нізащо!

Я мала намір стояти на своєму до кінця. Тремтіли руки, я пополотніла, бо протистояти мамі було дуже складно. Я знала, що буде далі: вона мене не лаятиме, просто задавить презирливим мовчанням через те, що виявила непокору. Мамине мовчання було в десятки разів страшнішим, аніж образливі слова, і в сотні разів болючішим, аніж ляпас. Та почуватися доробалом у цій триклятій кофтині я не хотіла. Тільки не перед Танькою, її мамашею і цим солодкоголосим злим «Боярським».

Так і сталося. Я вдягла кофтину, яка мені подобалася, а мама замовкла. Вона не проронила ні слова, доки ми йшли в гості, і там не звертала на мене жодної уваги, демонстративно озиваючись лише до Світланки. Та, хоч і була ще малою, дещо вже починала розуміти й від такої уваги лише ніяковіла. Одного разу впустила на підлогу ложку, через деякий час перекинула тарілку олів’є на свою випрасувану до ниточки парадну сукню і розридалася. Мама спохмурніла, але на людях не стала сварити дитину, лише відправила нас до ванної кімнати замити пляму.

За святковим столом я помітила, що солодкоголосий дядечко Павло не зводить очей з нашої матері. А та червоніє, мов маків цвіт. Їй явно подобалася його увага.

«Мамо, мамо, — думала між тим я, — хіба ти не бачиш, що це за тип? Копни глибше — і наткнешся на гнилу, смердючу субстанцію. Хіба цього не видно?»

Та, мабуть, мама того не помічала. Вона уважно слухала, як Пабло щось весело тріщав за столом про те, як правильно висаджувати огірки.

— І обов’язково щоб у затінку й без зайвої вологи, бо гниль нападе.

Наші сільські господарки, що змалку ті огірки сотнями саджали, сиділи, роззявивши рота, і слухали пустоголового красунчика, наче святого.

— Огірки люблять сонце, — раптом сказала я, сама не знаю чому, — і вологу, без води вони робляться гіркими й товстошкірими!

Пабло, примруживши очі, повернувся до мене: мовляв, хто це тут пищить? Побачивши мене, криво посміхнувся і знову витріщився на маму. Вона теж поглядала на нього з-під густих напівопущених вій. Пабло зовсім не був схожим на нашого тихого, мовчазного татка. Він весь був феєрверк і спалахи енергії. Пустопорожньої, щоправда, від якої було не тепло, а лишень чомусь гидко. Та це відчувала тільки я. Усі інші йому мало не в рота заглядали.

Погостювали ми недовго: усе-таки чужі люди навколо. З тієї вечірки я чомусь вийшла з упевненістю, що відсьогодні наше життя змінилося. І не в кращий бік.

Так і вийшло.

Через кілька днів Пабло явився до нас додому. Знайшов якусь зачіпку й напросився в гості. Він був хитрий, як змій, і такий же улесливий. Одразу запримітив, що в нашому будинку і на подвір’ї розруха: відчувалася відсутність чоловічої руки в господарстві. Покосився паркан, провалився дах у літньому душі, вищербилися поріг та бетонні доріжки. Як мама не намагалась, — а була вона гарною, акуратною господаркою, — та все ж дім з подвір’ям не виглядали так, як при татові.

— Поріг у вас, я бачу, зовсім зіпсувався, — копирсаючись носаком туфлі в досить великій виїмці, сказав він. — Непорядок.

— Та де вже ж нам до порядку, — глузливо промовила мама, — сиротам без батька.

— Порядок, — як ні в чому не бувало вів далі Пабло, — діло наживне. Можна відновити.

— Хто б відновив? Нема охочих.

Я з подивом спостерігала за нею. Мама всміхалася. Усмішка була ледь помітною, дещо саркастичною, але явно зацікавленою. Ну чим її міг привабити цей тип?

Усім єством я відчувала, що цей чоловік — погань. Ці очі, що постійно бігають, неприємна зверхня посмішка. Він був ніщо. Зірви мальований «фасад», а за ним — порожнеча.

— Чому ж нема охочих? — між тим вів Пабло, поглядаючи на маму відверто зацікавленим оком. — Ось мені охота!

— Правда? — усміхнулася мама, і в її голосі прозвучала нотка кокетства, якої я ніколи раніше не помічала. — А руки у вас із того місця поросли? Перероблювати нам