Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

— Хто «вона»? — запитав Альбрехт, намагаючись наздогнати.

— Мама!

Альбрехт хотів поставити ще одне запитання, але осікся. Мама? Це ж неможливо... або можливо?

Рада стрімголов бігла стежкою, яка вела до кораблів, пришвартованих біля берега. Трава була залита червоно-зеленою кров'ю, а поруч лежали трупи ельфейс-орків, яких ніхто не збирався прибирати.

«Дуже мила місцина». — хмикнув Альбрехт, оглядаючи жахливу сцену.

Червоні плями крові підказували, що тут загинули й люди. Але де їхні тіла? Чому цих чудовиськ ніхто не поховав? Можливо, їх справді вважали лише монстрами… Альбрехту було важко зрозуміти, як можна співпрацювати з тими, хто здатен розірвати тебе на шматки.

Рада, відсахнувшись від тіл, підбігла до берега. Вода була на кілька метрів нижче, ніж вона пам’ятала. Колись вона доходила до трави, не залишаючи смуги з глини.

«Це неможливо... Ти була тут! Нещодавно!» — дівчина метнула погляд до неба, жадібно шукаючи відповідь.

— Мамо! Де ти?! — закричала вона з усієї сили. — Я знаю, що ти тут була!