Читати книгу - "Академія Арканум, Солен Ніра"

Калеб не відповів одразу. Він просто підійшов ближче і сів на край ліжка. Мені було некомфортно, але я не могла сказати, щоб він пішов. Я чула, як він тихо зітхнув.

— Знову Нолан? — його питання було тихим, але я відчула, що в ньому є більше ніж просто інтерес. Це звучало так, ніби він уже знав відповідь.

— Ти… це вже не так важливо. — я відвернулась, але зрозуміла, що брехала. Це все було важливо, і не тільки для мене.

Калеб підняв одну брову, дивлячись на мене, і я відчула, як його погляд проникає глибше, ніж він міг собі дозволити.

— Ти справді думаєш, що це просто так? — його слова мали вагу. — Ти думаєш, що ти можеш просто вибрати, що важливо, а що ні?

Я відчувала, як мої груди стискаються від цього запитання. Його слова не мали відповіді. Я навіть не знала, що саме я відчуваю щодо Нолана, і чому його присутність змушує мене сумніватися в усьому.

— Нолан — це не просто випадкова зустріч. — тихо сказав Калеб. — Я тебе попереджав. Ти потрапила в епіцентр чогось набагато більшого, ніж ти думаєш.

Я зітхнула і повернулась до нього. У його словах було щось, що зачепило мою увагу. І хоча я не розуміла до кінця, що саме, я не могла заперечити, що він був правий. І це лякало.

— Що ти хочеш сказати? — я запитала, намагаючись зберегти контроль. Я відчувала, як серце починає битися швидше.

— Те, що ти не одна. — він поглянув на мене, і в його очах була ця зловісна тінь, яку я бачила вже раніше. — Ти думаєш, що ти борешся сама, але насправді ти не знаєш навіть половини того, що відбувається.

Я мовчала. Всі ці слова, ці натяки. Щось відчувалося не так, але я не могла зрозуміти, що саме. Це було так, ніби я сиділа в темряві, і хтось вів мене за собою без можливості побачити, куди я йду.

— Я не хочу тебе лякати, — продовжив Калеб. — Але ти повинна бути готовою до того, що найближчі дні змінять усе.

Тієї ночі я лежала в темряві, намагаючись не думати про те, що тільки що сказав Калеб. Він мав рацію — все було не так, як я думала. Я не розуміла, що сталося з Академією, що пов’язує її з усім цим, і чому Нолан і Калеб так важливі для моєї долі.

Але я знала одне — чим більше я намагалася уникнути відповіді, тим більше вона наближається. І не буде легким вибір, який я зроблю.

Я прокинулась рано. Занадто рано, щоб знову впускати всі ці думки в голову. Але все одно не могла їх вигнати. Калеб залишився у моїй кімнаті, всю ніч заспокоюючи мене своїм тихим розмірним диханням.

Піднявшись з ліжка, я відчула на собі погляд Калеба. Може, це було через те, що я не могла забути його слова цієї ночі. “Ти не одна”. Я не знаю, чому, але вони не йшли мені з голови. Наче він намагається сказати щось більше, ніж просто попередження. І це саме те, що мене лякало.

Я стояла біля вікна, дивлячись на ранкове небо. Сонце тільки почало підніматися, золоті промені освітлювали вигини даху академії, і все виглядало так мирно. Але мирно — це було останнє, що я відчувала.

— Ти ще не спала?— почувся голос Калеба з-за спини, і я, не знімаючи погляду з горизонту, не могла стримати усмішку.

— Не можу заснути. — відповіла я, спостерігаючи, як його постать наближається до мене.

Він поставив чашку з гарячим чаєм на стіл біля мене. Запах заповнив кімнату, на мить відволікаючи від моїх думок. Я взяла чашку і вдихнула аромат.

— Може, він правий? — запитав Калеб, сівши на стілець навпроти.

— Хто? — я підняла погляд на нього, хоча все ще не зовсім могла зосередитись.

— Нолан.”— він відповів, мовляв, про це не можна було забути.

Я важко зітхнула. Він знову змушує мене думати про те, чого я не хотіла навіть торкатися.

— Чому ти взагалі хочеш про це говорити? — я різко запитала. Важко було зібрати думки і навіть слова, коли в моїй голові змішувалась уся ця метушня.

— Тому що це важливо. — його голос звучав серйозно, але в очах я помітила відблиск ніжності, який він намагався приховати. — Я знаю, ти хочеш зрозуміти. Я теж це робив. І, можливо, це не зовсім те, що ти хочеш почути, але…

Він замовк, і я дивилась на нього, намагаючись зрозуміти, що він хоче сказати.

— А що ти хочеш, Калеб? — запитала я тихо, немов відчувала, що ці слова, ці питання — це єдине, що я можу контролювати зараз.

— Що ти хочеш від мене?

Калеб взяв чашку і відставив її вбік. Він не відповідав одразу, зібравшись з думками, і потім його погляд став серйознішим.

— Не хочу нічого, Ясемін. — його голос був теплим, майже таким, як і його погляд. — Я просто хочу, щоб ти зрозуміла, що я на твоєму боці. Але твоя боротьба… вона не проста.

Я відчула, як моє серце стискається, і я відвела погляд. Слова, які він сказав, були правдою. Весь цей час я намагалася боротися самотужки, але, здається, кожен з нас мав свою роль в тому, що відбувалося навколо.

— Я не знаю, чому так. — я опустила голову. — Чому це все… чому я постійно відчуваю, що хтось має над мною владу.

Калеб мовчав кілька секунд, намагаючись знайти правильні слова.

— Тому що це так. І тому, що тобі потрібно вирішити, чи готова ти прийняти те, що відбувається. Всі ці почуття… це не просто випадковість.

Ці слова знову потрапили прямо в моє серце. Вони звучали, як тінь, що висить над кожним з нас. Як щось невидиме, що не дає спокою, але не дозволяє піти.

Я відчула, як серце б’ється в грудях, як думки знову вириваються на поверхню. Я не могла відмовитися від того, що я відчуваю. Не могла просто залишити все так, як є. Я була частиною цієї гри, цієї загадки, і я повинна була розібратись, що мене чекає далі.

— Що ти робитимеш?” — запитала я тихо, дивлячись на нього.

Він усміхнувся, але ця усмішка не була такою, як завжди. Вона була глибшою, серйознішою.

— Буду тут, Ясемін. І коли ти будеш готова зрозуміти все, я буду поруч.

Я подивилась на нього, і моє серце знову стиснулося. Я розуміла, що я не готова до цього, що мені потрібно більше часу, щоб зрозуміти, що відбувається в цій академії, в цих стінах, де все, здається, ховається за маскою таємниць. Але, незважаючи на це, я знала одне: я вже не можу відступити. І це питання, яке я повинна розібрати.