Читати книгу - "Академія Арканум, Солен Ніра"

Я не спала майже до світанку. У голові залишалися його слова — важкі, глибокі, мов тінь, що накрила мене. Тінь його присутності.

Я лежала в ліжку, що гойдалось під вагою моїх роздумів. Руки схрещені на грудях, я намагалася знайти якийсь сенс у тому, що він сказав. Що ж він мав на увазі? Що саме я повинна була зрозуміти, коли він сказав, що мене можна зламати?

Але найгірше — я не могла змусити себе відкинути його слова, наче це було просто черговою загрозою від нього. Я не могла, тому що відчувала: у них було більше правди, ніж я хотіла б прийняти.

Мої думки раз за разом поверталися до того, як я вперше побачила Нолана. Стриманість, холод, невидима стіна між ним і всіма іншими. І ще цей погляд, що запам’ятався. Багато разів я ловила його очі — непохитні, такі глибокі, що в них губишся. Може, тому я не могла вирватися з їхньої хватки.

— Він не простить помилок — ось що було найбільше страшно. Усі ці його заборони, його негнучкість і контроль, навіть коли ми залишались на відстані.

Стільки запитань і жодної відповіді. Якби не Нолан, я б залишила ці питання і пішла далі, шукаючи інші відповіді. Але він не давав мені забути про себе.

Калеб з’явився на моєму шляху без попередження. Я навіть не знала, чому ми з ним почали це, і чи правильно ми взагалі щось починали. Його емоції були настільки складні, що навіть я не могла розібратися в них. Він був другим елементом, з яким я постійно стикалась, але не могла зрозуміти.

Сьогодні він не прийшов до мене. Ми не говорили навіть після заняття з Ноланом, коли він дивився на мене, а я на нього.

Я помітила його погляд, але тоді не звертала уваги, думаючи, що він просто відзначив мою перемогу над собою. Але після всіх уроків я зрозуміла, що це було не просто спостереження, а щось більше.

Цілий день я намагалася сфокусуватися на заняттях і не думати про те, що сталося вчора. Однак, мої думки поверталися до Нолана, до того, як він тримав мене за руку, до цього відчуття напруги, яка виникла між нами. Я відчувала, як його енергія поглинає все моє розуміння, і я була безсилою перед цим.

Не зважаючи на те, що я прагнула зберегти спокій і відмовитись від зайвих роздумів, мені не вдавалося забути його слова. Він залишав слід у моєму житті, і я навіть не знала, чи хоче він, щоб я його забула.

Увечері, коли я виходила з Академії, мене зустрів Калеб. Його очі були важкими від невисловлених слів. Він стояв під деревом, обличчя затінене, але я відчувала, що він тут не просто так.

— Ясемін…— його голос звучав не так, як звичайно. Він був приглушений і трохи нервовий, як ніби його щось тривожило.

Я мовчала, чекаючи, поки він продовжить. Мої серце та розум були повні запитань, але я не знала, з чого почати.

— Ти змінилась, з того часу, як ми зустрілись, — сказав він, стоячи на відстані. — І я помітив, як ти почала змінюватися.

— Я не змінилась, — відповіла я швидко, хоча сама знала, що це не так.— Я просто… це не було моїм планом.

— Ти думаєш, що це не твій план? — він трохи нахмурився. — Ти думаєш, що це може бути лише випадковістю? Я з тобою через усе це. Знаєш, що у тебе спільного з тими, хто розуміє цей світ?

Його слова викликали тривогу в моєму серці. Всі ці запитання, ці наміри. Він був частиною чогось, чого я не розуміла. Знову.

Тим часом я відчула, що щось інше змінюється. Щось пов’язане з самим Ноланом. Можливо, через нього я зрозумію, чому так відчуваю себе, як частина чогось більше.

Але чи хочу я дізнатися?

***

У вежі Аркануму, поки всі студенти готувалися до наступного дня, ректор Нолан спостерігав за тими, кого він вважав важливими для своєї мети. Його вираз обличчя залишався незмінним — холодний, стриманий. Він був тут, щоб контролювати. Щоб тримати кожного з них на відстані, щоб навіть не думали про вихід за межі правил.

Але щось змінилося.

“Вона сильніша, ніж я думав,” — прошепотів Нолан сам до себе, спостерігаючи за Ясемін через простір у темряві. Вона була частиною плану. Важливою частиною.

“І тому вона — небезпечна.”

Ці слова звучали як попередження, але він не зміг позбутися думки, що вона також була його шансом

***

Мені здавалося, що нічого не може бути важливішим за те, що я відчуваю. За те, що я розумію. Але після всіх останніх подій, ці відчуття змінювались так швидко, що я не могла за ними встигнути.

Сон не прийшов до мене знову. Я не могла знайти спокій у своїх думках. Це не просто відчуття розгубленості — це було щось більше, ніж просто нервове напруження. Кожен погляд, кожне слово Нолана, Калеба, навіть усмішка деяких з моїх однокурсників — все це було частиною чогось більшого, непомітного для мене.

Я лежала на ліжку і дивилась у темряву. Світло ліхтаря пробивалося крізь завіси, і я могла розглядіти тіні своїх власних думок на стінах. Ясно одне: чим більше я намагаюсь зрозуміти, тим більше все стає заплутаним.

Звісно, я могла просто заплющити очі і забути все, але мені не вистачало сили. Я не могла відпустити.

Те, що сталося з Ноланом, здавалось, було важливим. Він почав говорити до мене так, наче знає більше, ніж я сама. І це викликало тривогу. Чому він, людина, яка завжди стояла на відстані, раптом вирішила підняти цю тему?

Я встала і пішла до вікна, що виходило на внутрішній двір академії. Кілька зірок ще світилися, і вітер приносив із собою холодний запах осені. Вчорашня подія не давала мені спокою, хоча я намагалася зосередитися на навчанні.

У цей момент я почула, як до кімнати заглядає хтось. Не чекаючи, я обернулася і побачила Калеба. Його тінь була відкинута на стіні, а сам він стояв на порозі з виразом обличчя, який я не могла зрозуміти.

— Ти чому не спиш? — запитав він тихо, слабо усміхаючись.

Я закрила очі на мить, відчуваючи роздратування від того, що він стоїть тут, як ні в чому не бувало.

— Я не могла заснути. — відповіла я, намагаючись залишити свій голос рівним, але відчуваючи, як усі емоції забиваються всередині.