Читати книгу - "Контракт із дияволом , Лоран Доріан"

Макс тримав телефон біля вуха, слухаючи її дихання на іншому кінці.

— Все добре? — повторила Емілі м’яко.

— Не зовсім, але… — він затнувся, шукаючи слова, — твій голос допомагає.

— Я не хотіла заважати. Просто… відчула, що варто подзвонити. Не знаю чому.
— Твоя інтуїція — сильніша, ніж ти думаєш.

На лінії запала тиша. Така, яку не хочеться переривати. Вона не тиснула. Просто була — як тиха присутність, тепла, справжня.

— Слухай, — сказала вона, змінюючи тон, — у мене є одна ідея.

— Я слухаю.

— Є одне місце… трохи за містом. Маленьке озеро, ліс, тиша. Я їжджу туди, коли хочу просто... зупинитися.
— І ти хочеш, щоб я поїхав туди з тобою?

— Якщо хочеш. Ніякого тиску. Просто — ми, природа, спокій. Без людей, без шуму.
— Це звучить як те, чого мені дійсно бракує.

Макс зробив ковток холодної води. Його пальці нервово ковзали по підвіконню.

— Я заберу тебе. Завтра. Тільки скажи коли й де.

— Завтра після шістнадцятої. Я вийду з дільниці, і ми зможемо їхати.
— Дільниці?

— Ага, чергую, але не надовго. Зустрінемось біля входу?

— Домовились.

У голосі Емілі з’явилась легка усмішка, яку навіть по телефону можна було відчути.

— Тобі не здається дивним, що ми знаємо одне одного так мало, а вже говоримо про втечу за місто?
— Мені не здається це дивним. Мені здається це… правильним.

Вона замовкла, і потім сказала вже тихо:

— Я рада, що тоді зупинилась. Коли ти мене окликнув.
— А я радий, що ти не втекла.

Вони ще трохи говорили, без теми, без структури. Просто дозволяли словам текти. Вперше за довгий час Макс відчував себе не відстороненим, не поламаним — а живим.

Коли вона поклала слухавку, він залишився сидіти в темряві, дивлячись на екран. Її ім’я світилося в журналі викликів — маленьке нагадування про щось хороше.

Та в глибині кімнати знову щось змінилося.
Макс підвів голову. У віддзеркаленні темного скла — він.

Еліазар стояв у кутку, схрестивши руки.

— Вона тобі подобається, — промовив тихо. — Ти вже відчуваєш, як тягне до неї?

Макс промовчав, не відводячи погляду.

— Я ж бачу тебе наскрізь, Максе. Весь цей героїзм, цей спокій — маска. Порожня. З нею ти намагаєшся стати кимось іншим. Але чи зможеш?

— Я не твоя іграшка, — відповів Макс, не підвищуючи голосу.

— Але ж ти вже мій. Ми це не обговорюємо. Ми лише… чекаємо моменту, коли правда знову прорветься.

Еліазар повільно розчинився в тіні.
Макс лишився наодинці.

Вперше за довгий час він усміхнувся — хоч і з гіркотою.
Завтра він поїде з нею. Хай там що.