Читати книгу - "Кров зірваних зірок, Ксана Біла"

Арел’таар не був створений для війни. Але коли Каель підняв уламок сну — саму суть Леїної магії, її мрії — місто здригнулось.

— Не роби цього, — прошепотіла вона.

Каель стояв мов статуя, але його руки тремтіли.

— Якщо я не зраджу тебе… вони знищать тебе. І мене. І все, що було.

— Хто “вони”?

Із тіні за ним вийшли постаті. Не мисливці. Це були ті, кого Арел’таар сам викинув у Порожнечу століття тому  “Сторожі Переходу”. Сліпі, безликі, із срібними шрамами замість очей. У кожного з них, уламок часу, вбудований у груди.

Їхній голос лунав усім містом одразу:

— Пророцтво дихає. І воно має бути зупинене. Дитя зірки мусить зникнути. Рівновага — понад усе.

Каель зробив крок уперед.

— Вони сказали, що якщо я віддам їм тебе… ти не помреш. Ти просто забудеш все. І станеш… простою.

— “Порожньою,” — додали Сторожі. — “Щасливою.”

Лея відчула, як у ній кипить щось темне. Страх, зрада — і кохання. Навіть зараз

— А ти цього хочеш? — запитала.

Каель зітхнув. У його очах — сльози. І тиша. Така важка, що вона зрозуміла все ще до слів.

— Я не хочу втратити тебе… Але я боюсь того, ким ти станеш.

Вона наблизилась. Торкнулась його обличчя.

— Я вже “стала”. І навіть якщо ти не вибереш мене… я виберу “тебе”.

Каель схлипнув. Але уламок сну ще світився в його руці.

У цю мить місто вибухнуло світлом.

Сторожів відкинуло. Повітря розсікло щось потужне.

Із неба впала постать. Укрита блискучими крилами, з очима кольору бурі.

— “Відступіть,” — прогримів голос.— “Бо вона під моїм захистом."

Це був не ангел. Це була Істота Древніх Вітрів — жива буря, втілена у людське тіло.

Він став між Леєю і Каелем.

— Я — той, хто мав зрадити. Але обрав спасіння.

І тоді Каель упав на коліна. Його руки опустились. Уламок згас.

— Я… я не зміг…

Лея наблизилась. Торкнулась його.

— А я все ще можу тебе простити. Якщо ти справді цього хочеш.

Каель дивився на неї мов крізь воду. І в його погляді — вперше — не було страху. Тільки надія.

— Так. Я хочу.

Але за межами міста Сторожі не зникли. Вони повернулись у Порожнечу.

І там, на самому краю часу, темна постать відкинула каптур.

В її очах — космос. І в устах — шепіт:

— “Нехай вони люблять одне одного. Це зробить удар лише болючішим.”