Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

Гості дедалі дужче заповнювали вагон, тож я радів, що ми знайшли місця. Повітря сповнювали голоси: загальний гомін заколисував і змішувався з дещо вищими за тоном, надто захопленими вигуками «Так приємно познайомитися!». За барною стійкою, перекриваючи все це, стомлено рипіла кавомашина, ніби не зголошувалася пів тижня обслуговувати вагон, повний письменників. На полиці з алкоголем я помітив порожню на три чверті пляшку горілки, яка теж не здавалася готовою до такого випробування.

Джульєтт накинула блакитний шарф на спинку крісла й пішла до бару, щоб почастувати нас кавою. Була неабияка черга, і дівчина, що обслуговувала, — та сама, яка раніше на платформі наче прасувала своє вбрання долонями, — мала дуже заклопотаний вигляд.

Я оглянув решту гостей і припустив, що наш вагон O був середнім із трьох між баром і задньою частиною поїзда (оскільки P був позаду, а ми пройшли через N). Це приблизно тридцять осіб, хоча я також помітив людей, які заходили до вагона з боку бару, що означало наявність купе ближче до локомотивів і могло подвоїти кількість присутніх. Якщо вирахувати шість письменників — учасників фестивалю та їхніх гостей, — лишиться не так багато глядачів. Те, що фестиваль відзначав свою п’ятдесяту річницю, очевидно, виправдовувало витрати на нього, оскільки це явно не був традиційний захід, який заробляє з продажу квитків. Можливо, саме тому вдалося організувати фестиваль у такому дорогому місці: відвідувачам пообіцяли неформальне спілкування, зазвичай не передбачене на подібних заходах. Спільні обіди, напої та спілкування з письменниками — шанс для кожного разом розслабитись і відпочити в невимушеній атмосфері. Це виявилося б правдою, якби можна було вважати вбивства й участь у них способом розслабитись і відпочити в неформальній атмосфері, тож принаймні кожен окупив би свої витрати.

Я спробував оцінити присутніх, щоб зрозуміти, як розвиватимуться події мого довгого вікенду, або, точніше, кого з них — озлобленого роками відмов видавців, із замизканим кавою рукописом у руках, який у вас готові будь-якої миті пожбурити, — краще уникати. У вагоні витали святкова атмосфера й передчуття відпустки, супроводжувані фразою «А десь зараз уже п’ята вечора» і келихом шампанського, який ти насправді не хочеш, але все одно береш на відповідний знак того, що готовий весело провести час. Ще не було навіть сніданку, а алкоголь уже пропонували. Та для більшості це не мало значення. Зрештою, відпустки — це витончений привід посвяткувати, яким намагаються виправдати залежність. Група з трьох сивоволосих жінок, що зайняли цілий столик, цокалася келихами серед захоплених вигуків і сміху, наче на підтвердження цієї теорії.

Відповідно до моєї шпаргалки щодо структури, для того, щоб грати чесно, у мене закінчуються слова, відведені для представлення жертв (и), убивць (і) та підозрюваних. І боюся, що принаймні у двох категоріях поки що бракує інформації. Тож зараз я скористаюся нагодою, щоб швиденько оглянути вагон.

З огляду на те, що я досі не впізнав усіх письменників, єдиною спільною характеристикою, яку міг знайти, був вибір напою: кава чи шампанське. Тому почну з цього.

Шампанське:

• Чоловік, старший, але не старий, сидів на двомісному диванчику навпроти мене, в окулярах у золотій оправі та з бородою, у рівних пропорціях рудою і сивою. Один келих ігристого був у його руці, інший, повний, стояв перед вільним місцем навпроти нього.

• С. Ф. Мейджорс, яку я впізнав за фотографією із сигнального примірника Джульєтт, була одягнена у світло-сірий брючний костюм, що пасував радше для суду, ніж для свята, і мала чорне волосся, зібране у хвіст. Вона здавалася надто серйозною, з огляду на недопитий келих шампанського в руці.

• Брюнетка із зачіскою «боб», у блузці, прикрашеній орнаментом із локальної флори, грала на телефоні, затиснута в кутку диванчика за столиком грубих старших дамочок, і намагалася не звертати на них уваги. За зусиллями, яких вона докладала, щоб тримати себе в руках, я визначив її як письменницю: Ліза Фултон — шляхом виключення.

Кава:

• Енергійний чоловік із худорлявими руками й ногами, віком за сорок, через згорблені плечі схожий на айтівця або черепаху, чию голову от-от проковтне панцир, оглядав вагон, указуючи якійсь жінці на кожного письменника. У тої було кучеряве волосся, зібране в пучок; два кучері спадали обабіч щік, наче рамка для картини. Я припустив, що це його дружина приблизно одного з ним віку. Вона люб’язно, але без особливого зацікавлення кивала, наче чоловік пояснював їй передісторії персонажів із «Зоряних війн». Я легко з ним визначився й додав його до категорії фанатів.

• Жінка, яка виглядала надто молодою, щоб насолоджуватися такою подорожжю чи хоча б дозволити її собі, ліниво помішувала своє капучино й читала примірник «Мізері» Стівена Кінга в м’якій палітурці. Спочатку я припустив, що вона студентка університету, але вирішив, що просто здається молодшою за свій вік, і зупинився на думці, що вона, ймовірно, дипломована піарниця, оскільки вибрала припустимий для роботи безалкогольний напій і вдягнула футболку із шотландським прислів’ям «Сліпому коневі — що кивок, що підморгування…», що безпосередньо асоціювало її з романами Мактавіша про детектива Морбунда.

• Невисокий кремезний чолов’яга в кольорових підтяжках, безумовно письменник, судячи із чудернацького вбрання й того, що він писав у блокноті, був, найімовірніше, Аланом Ройсом.

І до жодної категорії не належав Вольфганг, який стояв на самоті в маленькій ніші біля барної стійки. Він тримав келих криваво-червоного вина й постійно із сумом вдихав його аромат.

Я помітив, як Джульєтт обережно несла до нашого столу дві чашки кави, що брязкали одна об одну. Із решти гостей, на яких очікували, не спромоглася прийти Симона — зустрічі й вітання не були в її стилі, — через що для Джульєтт не мало сенсу приносити її шарф. Я також не зміг побачити Генрі Мактавіша. Був упевнений, що Алан Ройс і Ліза Фултон — це ті, хто тримався осторонь, по одному-двоє, і хто, як і я, мав вираз обличчя, наче водночас оцінював решту присутніх і намагався вирішити, чи є ще час зійти з поїзда.

Боюся, тут я порушу власне правило. Такі детективні романи, як цей, чесні лише тоді, коли всі карти викладено на стіл від початку, так би мовити, а я не зумів належним чином представити всіх до свого самонакладеного обмеження в десять тисяч слів, які ось тут уже всі використані. Бракує ще когось важливого.

Я відчув на своєму плечі руку.

— Ваша книжка вдалася, — сказав чоловік