Читати книгу - "Венді. Факультет світлих., Людмила Черниш"

 Ларіон зупинився за півметра від мене. Я ж дивилася йому в очі й не відверталася. По Дискавері говорили, що хижакові потрібно дивитися в очі. Інакше він подумає, що ви його боїтеся, і обов'язково нападе. Тож стою, дивлюся, коліна трясуться, а серце готове вискочити з грудей.

   У його темних очах наче обертається всесвіт, мерехтячи ледь помітними спалахами. А потім хлопець знімає з себе побілілий піджак і просто кидає його мені в обличчя. Я від такої несподіванки мало на підлогу не впала. Але встигла схопити частину форми перед тим, як вона збиралася впасти до моїх ніг.

   У коридорі повисло мовчання, усі спостерігали за тим, що між нами відбувається. Я хоч і тремтіла, як промокле кошеня. Але всіма силами намагалася не показувати цього. Але вже за секунду владний студент нахилився до мене і прошепотів на вухо те, що переверне моє життя догори дригом.

 - Сподіваюся, що тобі було весело, бо тепер веселитися почну я. І твоє безтурботне життя незабаром перетвориться на стежку випробувань. Ні вибачення, ні захисна магія тобі не допоможе. Молися, щоб незабаром я втратив до тебе інтерес. Інакше ти не доживеш і до кінця першого семестру, сніжинко, - і випростався, посміхаючись куточками губ.

 - Я тебе не боюся, - тут же випалила у відповідь, вірячи і сподіваючись на те, що хоча б візуально не виглядаю наляканою.

 - Боїшся, дуже боїшся, і правильно робиш, - а потім знову посміхнувся куточками губ і, розвернувшись, пішов.

   Мовчання і здивування тривали ще кілька хвилин. А потім до мене підскочила Кіра, вириваючи холодний як сніг піджак. Окинула сповненим презирства поглядом, щось там пробурмотіла, і задерши ніс як пуп землі, покрокувала слідом за названим королем.

   Багато хто зі студентів темного факультету показав, що мені тепер не жити. А ось студенти мого факультету, тільки подивилися з жалем. Я так розумію, що в боротьбі за рівність мені ніхто не збирається допомагати. Тому війну завжди і виграють суперники, вселяючи для початку жах, а потім і самостверджуючись над слабкими.

 - Я от не можу зрозуміти, якщо у ворожого факультету є король, тоді чому його немає в нас? - тихо поцікавилася в Ріни, обідаючи за найдальшим столом.

 - Хто сказав, що його немає? - здивувалася вона. - Просто наш король наразі відсутній у сімейних справах. Це іномиряни не можуть повернутися додому, а якщо ти живеш тут, то іноді можна й відлучатися. Ось тільки коли він повернеться, поки що не відомо.

 - І який він, цей наш король факультету, - мені й справді було цікаво порівняти двох хлопців.

 - Високий, красивий, сильний, найсильніший серед нас. Дуже часто бився з Ларіоном, відстоюючи наш спокій. Ось тільки зараз, коли його немає, темні дуже розпустилися і нічого не бояться.

 - Зрозуміло, - лише встигла проговорити я.

   Бо вже за мить над моєю головою пролунав грім і блиснули блискавки. А слідом за цим почалася маленька, персональна гроза, з проливним дощем. Темна хмара була за півметра наді мною, і куди б я не пішла, вона була поруч.

   Їдальня почала реготати, навіть парочка світлих не втрималася від сміху. А ось мені зараз було зовсім не до веселощів. Цікаво, і хто ж це так мені удружив? Відповідь прийшла сама собою, коли я побачила усміхненого короля ворожого факультету.

 - Знаєш, грозова хмара, це дрібниці, порівняно з тим, що він може зробити, - зітхнула Вімла, мабуть, намагаючись мене підбадьорити.

 - Якщо це найменше із зол, тоді на що він здатен ще? - мені й справді хотілося це знати, щоб розуміти максимальну шкалу небезпеки.

 - Тебе можуть проклясти, - прошепотіла Ріна. - Наприклад, щоб у тебе цілий місяць було безсоння. Ти хоч уявляєш, що це таке, не спати цілих тридцять днів? Ну, або на голодування, - я тут же замислилася, як це можливо, і мені відразу ж пояснили. - Будь-яка їжа, яку ти братимеш до рук, або яка випадково потрапить тобі до рота, моментально зникатиме. До того ж, у невідомому напрямку, - на якусь мить мені здалося, що сусідки по кімнаті намагаються мене дурити. Або ж просто залякують різними страшилками. Але, найімовірніше, вони говорили правду.

 - Ніхто не знає, якими картами володіє Ларіон. Ніхто навіть не здогадується, на що він здатний і що може зробити, якщо йому перейти дорогу, - Ріну перебив грім над моєю головою, а потім і кілька блискавок, що мерехтять у темних хмарах.

 - І як мені тепер позбутися цього? - я вказала пальцем догори, зовсім промокнувши і почуваючись доволі незручно.

 - Або використавши відмінну карту, або чекати закінчення цієї, - спокійно відповіла Вімла, витираючи зі своїх рукавів бризки води від моєї хмари.

 - Гаразд, переживу, - я піднялася з-за столу і навіть спробувала посміхнутися.

 - Що ти задумала? - трохи розгубилася Ріна.

 - Щоразу, коли цей ненормальний буде мене проклинати в подібний спосіб, я прикидатимуся, що отримую від цього задоволення. Таким чином, ця гра йому швидко набридне, - видала свій план я.

 - А якщо не набридне? - припустила Вімла.

 - Тоді я його неабияк подражню, і доведу до істерики, - я посміхнулася. Хоча мало вірила в те, що в мене це вийде.

   Лекції в мене проходили просто чудово. Я сиділа в самому центрі аудиторії, абсолютно без сусідів. Молоденька професорка спробувала деактивувати дію карти, але в підсумку отримала розряд блискавкою. Тож просто вибачилася і сказала, що до вечора ця хмара має зникнути.

   Поруч зі мною ніхто не сидів у радіусі півтора метра. А часте гуркотіння грому неодноразово переривало заняття. Але студентів у чорній формі це тішило, хоча я всіма силами й видавала себе спокійною. Але ось записувати конспекти просто не могла.

   На обід не пішла в їдальню, не хотілося, щоб наді мною сміялися. Триматися з гордістю і посміхатися крізь сльози більше не було сил. Тож вирушила кудись пустельним коридором. Піднялася на два поверхи вище, і пройшовши ще кілька метрів уперед, знайшла відокремлену тупикову лоджію. Тут була кам'яна лавка, відкриті вікна, а в кутку стояла самотня рослина, схожа на маленьку ялинку.