Читати книгу - "Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля"

Олег запитально дивився на Петра, але той не спішив переривати паузу.

 — Кіра погано почувається? — зрештою запитав хлопець.

“Але чому тоді він не сказав мені одразу про це?Навіщо віз сюди?”

 — Вона весь час погано почувається, — сказав чоловік. — Лікарі кажуть, що це вже назавжди. Просто іноді буває ніби рецидив, і здається, що вона нормальна. Але це лише ілюзія. Вже наступного дня вона може говорити про якісь голоси, про те, що її переслідують, хочуть вбити… На жаль, скоріше за все, в неї шизофренія… Тож я й попереджаю тебе — щоб ти не думав, що ти побачиш ту саму Кіру, з якою ти колись дружив. На жаль, перенесена нею трагедія дуже її змінила…

 — Не хвилюйтесь, —  кивнув Олег. — Я постараюся не згадувати про ті події, щоб не засмучувати її.

 — Це буде чудово, — відповів дядько Петро. — Ну, зараз вона почувається порівняно добре, так що немає підстав тобі не побачитися з нею. Але, якщо Кіра раптом почне говорити щось дивне, не звертай уваги. Якщо ж побачиш, що вона стає неадекватною, ось тобі рація, натиснеш на цю кнопку, покличеш мене, і я прийду…

 — Та не треба рації, — Олег поглянув на неї. — Ви думаєте, вона може мені нашкодити? У нас різні вагові категорії!

 — Ти не знаєш, яка вона хитра, — дядько підтис і без того тонкі губи. — Може кинутися несподівано і боляче вдарити чи вкусити. На щастя, ми заховали усі гострі предмети, тож великої шкоди Кіра не може нікому заподіяти. Але рацію візьми, хай буде, про всяк випадок. Без неї я не можу дозволити вам спільних прогулянок!

 — Ну добре, давайте свою рацію, — погодився Олег. Він подумав, що хтозна, наскільки неадекватна Кіра, а її дядечко точно трохи не в собі. Краще його не нервувати і в усьому погоджуватися. Може, тоді можна буде спокійно поговорити з Кірою, і ніхто не буде ходити за ними назирці…

***

Коли вони увійшли до будинку, двері в якому були  подвійними і металевими, як у банку, Кірин дядько запропонував Олегу посидіти у вітальні, поки він покличе племінницю. 

Олег роззирався навколо — вітальня як вітальня, затишні меблі, теплий персиковий відтінок шпалер, великий телевізор на стіні. Жодних м’яких стін чи грат на вікнах…

Він почув кроки і побачив Кіру. Вона була точнісінько такою, якою він її пам’ятав. Може, хіба, трохи вищою стала, і її фігура стала більш жіночною. Але то була та сама Кіра, вона трохи знічено усміхнулась, зупинившись прямо перед ним. Олег швидко  встав з крісла:

 — Привіт, радий тебе бачити, — він трохи незграбно обійняв її.

Побачив за її спиною дядька, який дивився суворо, не мигаючи. 

 — Добре, я піду трохи відпочину, — сказав тут же дядько Петро. — Ви хочете, тут сидіть, хочете, надворі погуляйте. Тільки десь за годину мені треба в місто їхати, то й Олега я підкину. Якраз за годину ти, Кірочко, не втомишся дуже…

 — Так, дякую, — сказав Олег, а Кіра промовчала. Вона дивилася на нього своїми великими очима, і ледь усміхалася. 

Коли дядько вийшов і його кроки загупали, віддаляючись по коридору, Кіра вхопила Олега за руку. 

 — Ходімо надвір, мені тут душно, — поривисто сказала вона, і Олег пішов слідом. Він так хотів допомогти Кірі, зробити щось для її одужання. 

Та поки що не знав як це зробити. Боявся якось ненароком нашкодити, а рація в кишені муляла, немов, узявши її, він якось зрадив Кірину довіру…