Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Пророчиця 📚 - Українською

Читати книгу - "Пророчиця"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пророчиця" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 65
Перейти на сторінку:
За щось же мужика грохнули. Причому — з «тетешника», зброя не така вже й рідкісна для наших палестин. Хто завгодно міг стрельнути, і причина могла бути будь-якою. Тут самого жмурика розробляти в першу чергу слід. Надто вже без гріха. Принаймні так про нього Позняков говорить та інші різні там колеги, знайомі…

— Машина, з якої трупака викинули, наслідила?

— Аякже! — заклично піднісши чарку, Шпола махом випив, захрумкав квашеною капусткою, почекав, поки друг зробить те ж саме, повів далі: — Але толку з цього — нуль. Машину самого Коваленка за містом знайшли. Сам розумієш, жодних слідів. Видно, той, хто вбивав, спочатку відігнав тачку якнайдалі від місця скоєння злочину. Потім акуратно протер салон машини, і часу на це не пошкодував. Грамотний. Ну, а потім взявся до утилізації трупа.

— Марку машини хоч вирахували?

— Ти наче маленький! Є в цьому смисл, явний чи прихований? Приміром, експертиза покаже — труп привезли… не знаю… на «вольво». Знаєш, скільки в Конотопі «вольво»? Мене насправді поки що ота відьма найбільше цікавить.

— Яка відьма?

— Конотопська, — Андрій криво всміхнувся на власний жарт. — Коваленко ходив до ворожки, та напророчила, пророцтво справдилося. Питання перше: за яким хріном він до відьми поперся? Питання друге: звідки такі пророцтва беруться? Ти віриш у всяку таку містику?

Тепер прийшла черга Горілого всміхатися.

— Коли вже ти сам назвав усе це містикою, значить, припускаєш — містика існує.

— Поки що це збіг, — фраза прозвучала не надто впевнено.

— Отже, Андрюхо, ти віриш у збіги, — ще ширше посміхнувся Горілий, але не приховував штучності цієї посмішки. — Для опера це нормально?

— Тобто, — заговорив по паузі Шпола, наливаючи ще по одній, — тут треба або повірити в потойбічні сили, зокрема — в те, що пророцтва різних там бабусь і тітоньок часом справджуються, або — погодитися, що, всупереч логіці та нашому з тобою оперативно-розшуковому досвіду, такі збіги обставин справді можуть бути. І якщо така собі ворожка…

— Відьма, — уточнив Сергій.

— Нехай відьма, — кивнув Андрій. — Так ось, якась відьма говорить людині від фонаря: «Ти помреш!» — після чого ця людина за деякий час справді помирає… Ну, що реальніше?

— Якщо хворому на рак сказати, що він скоро помре, це буде не пророцтвом, але й не помилкою. Тим більше — не брехнею.

— Коваленко ні на що таке смертельне не хворів. Розтин, знову ж таки, показав. До того ж, якби він і хворів, це означало б: ворожка або якось побачила недугу, або…

Відчувши, що починає заплутуватися в лабіринті власних припущень, Шпола, замість довести думку до кінця, випив, у останній момент стримавшись і не перехиливши до денця, а лиш переполовинивши.

— Так чи йнак, треба шукати цю відьму, — сказав він.

— Раніше, здається, наш відділ відьмами не займався…

— А хто у нас по відьмах? — парирував Шпола. — Хіба «шахраї», — він мав на увазі відділ карного розшуку, котрий займався жертвами шахрайських схем, серед яких траплялися потерпілі від різноманітних ворожок і гіпнотизерок.

— То запитайте в жінки, тобто — у вдови. Коваленко нам сам же казав, пам’ятаєш? До ворожки його дружина повела. Сама до неї ходить. Ну?

— Галина Коваленко поки що нічого нікому говорити не годна, — повторив Андрій. — Думаєш, я забув про ті його слова? Голяк, дружина в шоці.

— В такому шоці, що навіть не може назвати ім’я бабці, до якої ходила і до якої повела чоловіка?

— Чого це ти вирішив, що наша відьма — бабця?

Справді.

На це в Горілого не було відповіді, тому він мовчки покрутив у пальцях порожню чарку. Сприйнявши це як пропозицію, Шпола взявся за пляшку, але зупинився: погляд друга його насторожив. Знаючи Сергія не перший день, відгарувавши з ним у розшуку не один рік, він відчув: саме зараз, у цю хвилину, колишній сищик літає думками десь дуже далеко. Хоча — чому це «колишній»? Сищики колишніми не бувають. Так само, як не бувають колишніми автогонщики. Навіть пішовши з великого спорту на тренерську роботу чи взагалі — розбившись на треку і навіки зоставшись в інвалідному візку, «пекельний водій» все одно лишиться ним. Хто хоче в цьому переконатися — хай посадить його за кермо.

Сергій Горілий відсьогодні вважав себе за кермом.

Нехай це сприймається дико: вчорашній зек, навіть не отримавши ще паспорта замість довідки про звільнення, починає мізкувати з приводу вбивства, яке нібито хтось там передбачив. Хоча… Тут треба з’ясувати до тонкощів: провістити смерть і сказати людині, що її вб’ють — справді зовсім різні речі.

Раптом Андрієві Шполі гостро, аж суглоби заболіли та у скронях застукало, закортіло будь-що відправити Горілого з міста, подалі від його колишнього, дозонівського життя, аби нікуди не спробував залізти, аби не накоїв дурниць з охоти довести самому собі — є ще порох у порохівницях, а іншим — що рано списали опера, котрий раніше був не дурніший за колег, а нині — навіть розумніший. Принаймні Андрій чомусь був певен: Горілий в цю мить думає саме так. І сам він, забувши про чаркування з другом, поринув у зовсім інші роздуми — як би оце так безболісно спровадити Серьогу з Конотопа, де якісь відьми достеменно знають, хто з живущих скоро помре…

Ані він, ані Горілий не змогли віддаватися своїм думкам надто довго. Озвався телефон, що його Шпола поклав перед собою на стіл.

— Семенович, — промовив опер. — Знову.

— По мою душу? — уточнив Горілий.

— Не знаю. Але сьогодні питався про тебе.

— Мені яке діло…

Сергій поліз по цигарки, та вчасно згадав — тепер, коли в квартирі дитина, Ліда ганяла мужиків із куривом, а Шпола її підтримував, не курячи навіть на балконі. Тому, начадивши на кухні зранку і до обіду, другу половину дня Горілий старанно провітрював другову кватиру, все одно отримавши чортів від Ліди, коли та з малою повернулася з дитсадка.

— Слухаю, — Андрій приклав трубку до вуха, глянув на Горілого. — В мене. Сидимо. Не знаю… — і, не затуляючи трубки долонею, аби Зарудний чув, що відбувається, він поставив друга до відома: — Володимир Семенович хоче зараз до нас під'їхати.

— Який у місті Конотопі начальник карного розшуку демократичний до своїх підлеглих, — уїдливо прокоментував Сергій, навмисне підносячи голос, аби в слухавці почули.

— Може, поговориш сам? Бо я тут між вами, наче зіпсоване радіо.

Шпола простягнув Горілому трубку.

— Не хочу! — викрикнув той, підвівся, переклав цигарки з краю столу в кишеню. — Піду я взагалі звідси.

Тепер Шпола зиркнув на друга спідлоба. Він знав ситуацію, що виникла між Горілим і Зарудним, на «ять». І розумів настрій Сергія.

1 ... 9 10 11 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пророчиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пророчиця"