Читати книгу - "Таємне джерело"

Крига скресла, коли Наркоман, навіть з певними урочистими нотками в голосі, повідомив, із ким «громадянам начальникам» треба домовлятися, щоб його відпустили. Інакше, мовляв, неприємності почнуться вже в них. Так у його показах прозвучало прізвище Валерія Щербицького.

Коли ім’я проблемного сина першого секретаря ЦК Компартії України спливло в неофіційних доповідних міліційного Главку останній раз, справу встигли залагодити ще, як кажуть, на злеті. Після того коридорами та кабінетами управління ходив жарт, котрий нікого не веселив: кому пощастить писати доповідну про витівки Валерія Володимировича наступного разу і як скоро це станеться. Тобто як надовго вистачить Щербицького-молодшого. Правда, минулого разу йшлося лише про п’яну бійку, хоча чутки про небайдужість «малого» до інших стимуляторів підсвідомості гуляли давненько. Тепер чутки стали більше ніж чутками – це була дійсність.

Та навіть це – півбіди. Ланцюжок, за яким у Київ ішли наркотики, з’єднував між собою такі пункти А й Б, що справа, вилучена в окреме провадження, навіть унаслідок часткової реалізації вела в такі кабінети на Печерських пагорбах і такі квартири в будинках по вулицях Карла Маркса, Рози Люксембург, Пушкінській і Леніна, що санкцію навіть на просто постукати в двері, не кажучи вже про допит, треба було узгоджувати не лише на Володимирській, у КДБ, і не лише на Орджонікідзе, у ЦК, – про подібні обставини негайно доповідали в Москву, в Кремль.

Ігор Князевич не був новачком у Системі. Працюючи в середній ланці, він радше здогадувався, ніж справді знав. Значить, провина виявилася ще серйознішою – не бажаючи нікого підставляти, але й не маючи наміру мовчати та спускати все на традиційних гальмах, він на свій страх і ризик викликав на допит одного з інструкторів ЦК. Згодом Ігор зізнався собі чесно: вибрав найнікчемнішого, на його думку, фігуранта, щоб розколоти його відразу, зненацька, на першому ж допиті, та принести в дзьобі готову справу, котра дозволить покарати тих, хто своїми ганебними діями ллє воду на млин західної пропаганди і ставить під сумнів завоювання розвиненого соціалізму.

«Ти хотів зірку на погони, – сказав Князевич кількома днями пізніше своєму спухлому від горілки віддзеркаленню. – Ти хотів стати героєм».

Дійсність же, як співав покійний Висоцький, виявилася ещё кошмарней. Нікчемний інструктор справді наговорив багато чого цікавого. Але розмова велася не під протокол, саме тому він і розійшовся. Щойно Князевич його відпустив, інструктор з першого ж телефону-автомата подзвонив куди знав, і вже за кілька годин Ігор давав пояснення в кабінеті Буркова. Це лише початок: протягом наступних днів почалася така карусель, що Князевича закрутило до цілковитої втрати всіх орієнтирів. Скінчилося це усуненням від справи, формально – за перевищення службових повноважень. Та порадили відсторонити від роботи – до з’ясування відповідних обставин. Правда, ніхто на жодному з рівнів не заперечував ані того, що малий Щербицький бавився наркотиками, ані причетності до цього всіх, на кого падала аналогічна підозра. За вживання передбачалася адміністративна відповідальність, але річ навіть не в цьому.

Особи, чиї прізвища були встановлені в процесі перевірки інформації Наркомана, включно з Валерієм Щербицьким, взагалі не повинні були фігурувати в жодній кримінальній справі – навіть як прості свідки. В кращому випадку дозволялося бесідувати з ними без протоколу, і то – здобувши масу санкцій, чого не зробив Ігор Князевич.

Рішення щодо нього самого ухвалили компромісне. Підполковник Бурков порадив використати всі відгули, що нагромадилися від минулого року, сидіти вдома від гріха якомога далі, нікому не мулити очі й чекати. Далі все відбуватиметься без нього. Якщо відгули вичерпаються, а справа ще мулятиме, Князевич напише заяву та попросить відпустку за свій кошт через сімейні обставини. Як для слідчого середньої ланки Головного управління карного розшуку Ігор знав забагато. Отже, був ризик, що його таки переведуть із міністерства в міське, а то й у районне управління. Знову ж таки, не назавжди, на певний час. Бурков назвав це штрафними роботами, хоча до останнього відкидав подібний варіант: наказ наказом, начальство начальством, та треба розуміти – Князевич цінний кадр, розкидатися такими не варто. Дати, як він висловився, лозини, після чого забути все, наче страшний сон.

Попри зовсім несподівану відпустку та вимушене неробство Ігор почувався справжнім ізгоєм. Вигнанцем з раю, не менше. Все, що вирувало в нього всередині, він не міг висловити навіть у нетверезому стані. Через те з кожним днем сидіння в чотирьох стінах починав ловити себе на таких роздумах про країну, в якій живе, котрі не лише офіцеру міліції, хай безпартійному, а й навіть рядовому громадянинові озвучувати небезпечно…

Дзенькнув телефон на столі секретарки. Відірвавшись від друкарської машинки, вона зняла трубку, зиркнувши скоса при цьому на Князевича, – так вони знову зустрілися поглядами. У секретарчиних очах читався діагноз: безнадійний невдаха.

Виклик на роботу за такої ситуації означав щось незвичне, надзвичайне, екстрене. Таке, що не можна ігнорувати, навіть коли брати до уваги складні для Князевича обставини. Це могло означати або несподіваний та вигідний для нього поворот подій, або вирок, списання в архів, усунення від активної результативної праці.

Секретарка завжди щось знала. Та по її очах, як і по всьому вигляду, Ігор зараз не міг прочитати свою долю. Тож підвівся, коли та кивком показала йому на двері.

І зробив крок у невідоме.

5

Відео

– Можеш без церемоній сьогодні, – відразу попередив Бурков.

Князевич навіть зі свого місця, від оббитих важким дерматином дверей, скоріше відчув, ніж побачив: його начальник зараз не злий, стурбований чи роздратований, яким він звик його бачити найчастіше. Усім своїм виглядом господар кабінету показував кепсько приховану розгубленість, помножену на незвичну для нього знервованість. Він навіть говорив, не підносячи голосу, хоча підвищений тон лякав лише новачків.

Начальник слідчого відділу Главку недочував. У дитинстві серйозно застудився, а оскільки народився в якомусь віддаленому поліському селі, батьки вправилися привезти його до нормального лікаря надто пізно. Хвороба відступила, глухота на ліве вухо лишилася назавжди, як побічний ефект. Хлопець старанно це приховував, бо не хотів косити від фронту – саме почалася війна. Зрештою, коли вада спливла у військкоматі, там сказали буквально таке-от: цілитися вухами не треба, стріляти теж, наступати на фашистів треба не вухами, а ногами, старшина так гаркне – мертвий почує. Без фронту не було б для Буркова і міліції, гвардії старшого сержанта з медалями на грудях ніхто не смів забракувати для служби в органах: іншого застосування після війни фронтовик собі не знайшов.

– Бачу, що з’явився, – провадив підполковник, по-своєму реагуючи на мовчання Князевича. –