Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

Але через якийсь час Яра несподівано кудись зникла з городища, кинувши малолітнього сина на батьків. Ніхто не знав, куди вона пропала й чому. Ходили чутки, що її бачили то в одному далекому селищі, то в іншому, то на хуторах глухих. Але то лише чутки, а як воно було насправді?..

Після зникнення Яри за Вишатою стали зауважувати деякі дивацтва. Хлопчик почав заговорюватися, поводитися якось незрозуміло. Спочатку вважали, що малий пустує, як це властиво його віку. Але згодом стало очевидно, що з хлопцем біда. Його однолітки набиралися розуму, досвіду й уміння, а Вишата так і залишався дитям малим. Тепер уже всі переконалися, що хлопець — чудинко. Дід його помер, і жив тепер Вишата зі своєю бабцею, що дуже хворувала.

Та й був тепер це вже не хлопчак, а здоровий хлопець — плечі широкі, міцні руки й ноги, а от на голову та здоровий глузд — слабкий. Громада ставилася до нього з жалем. Господині часто підгодовували вічно голодного Вишату, жалували його й дякували Великим, що їхні діти не такі.

Чеслав відіпхнувся ногами від хиткого човна й головою вперед пірнув у воду — тільки кола пішли водою. Кудряш, ледь не випавши з човна від несподіванки, намагаючись зберегти рівновагу, квапливо вчепився в борти. За кілька хвилин із води з гиком виринув Чеслав. Побачивши, як Кудряш намагається вирівняти човен, при цьому ще більше його розгойдуючи, він весело зареготав.

— А болячка тобі в бік! Щоб тебе так підкидало всю ніч! Щоб твою ложку так хитало, коли ти її до рота сунутимеш! — кричав обурений Кудряш.

Чеслав підплив до човна й притримав його, не давши начерпатися води. Як тільки суденце перестало гойдатися, Кудряш із вигуком: «А от я тобі!..» — сам кинувся в річку до товариша.

Із криком і вереском вони борсалися у воді, намагаючись жартома «притопити» один одного, напираючи на плечі й голову, або, підпірнувши та схопивши за ногу, потягти на дно.

З раннього ранку друзі, сівши у видовбаний із дерев’яної колоди човник, рушили на риболовлю. І тепер, наловивши риби та стомившись від зосередженого й спокійного заняття, із задоволенням розминалися у воді. За шумом і стовпами бризок вони не одразу почули, що їх хтось кличе. Чеслав першим побачив сусідського хлопчика, що, розмахуючи руками, з берега щось горлав.

— Чого це він? — здивувався Чеслав.

— А от чого… — натиснувши на плечі друга, Кудряш занурив його з головою у воду.

— Та почекай ти, п’явко, нас, здається, кличуть, — випірнувши, зупинив товариша Чеслав.

Учепившись у човник однією рукою й гребучи другою, вони рушили до берега.

— Чеславе, тебе Велимир додому кличе! — розчули вони, наблизившись, голос хлоп’яти.

— Що за негайна потреба? — здивувався Чеслав.

Друзі витягли човен на берег, одяглися і, підхопивши улов, поквапилися до городища.

Велимир був дома сам. Він сидів за столом і про щось зосереджено розмірковував. Було видно, що він чекав сина.

Чеслав увійшов і зупинився на порозі.

— Кликали, батьку?

— Кликав.

— Я рибу приніс… — поклав рибу біля вогнища. — Щось сталося?

Велимир уважно дивився на сина.

— Про те, що сталося, я в тебе хотів запитати, Чеславе, — нарешті повільно вимовив Велимир.

— Не розумію: про що ви, батьку? — щиро здивувався Чеслав.

— Про дівку…

Від несподіванки Чеслав відчув, як мурашки пробігли йому по спині, а в голові закрутився рій запитань, що відразу розсипався під вагою однієї думки: «Він знає!»

— Я хотів розповісти тобі, батьку, але пізніше.

— Коли?

— Після Посвяти.

— Коли про твою бранку знало б уже не тільки наше, а й сусідні городища?

— Я обережності… дотримувати намагався… — спробував виправдатися Чеслав, але під важким поглядом батька знітився, збився й, помовчавши, запитав: — Як ти прознав?

— Ти серед людей живеш!.. — досадливо зітхнув Велимир. — Крива Леда запримітила, що ти зачастив до Мари. Думала, занедужав. А потім розвідала, що в Мари дівчина нудиться під наглядом. У Леди цікавості на все городище вистачить, а язик такий, що ним би ліс рубати, не затупиш, сам знаєш… Добре, до мене першого прибігла поділитися знахідками. Ледь не луснула з нетерплячки! Але, думаю, скоро про твою таємницю тільки ледачий знати не буде. Хто вона?

— Я її вкрав… Для себе.

— Тобі Голуби мало?

Чеслав не міг та й не хотів пояснювати батькові, чому він захотів украсти чужинку й що притягало його до викраденої. Та і як це пояснити батькові, якщо й сам до кінця зрозуміти цього поки що не зміг?

— Це інше… Я її візьму за дружину.

— А чи не рано?

— Через кілька днів я пройду Посвяту й Рід і плем’я визнають мене повноправним чоловіком.

— Звідки вона?

На це запитання Чеслав відповів не одразу. Він хотів би й зовсім уникнути відповіді або хоча б збрехати, але батькові не міг.

— З роду Буревоя, — вимовив і затамував подих.

Ця новина для Велимира була аж занадто несподіваною, такою, що він навіть не одразу збагнув, що сказати синові.

— Чеславе… Ти ж знаєш, що наш рід і рід Буревоя ворогують?..

— Знаю…

— Ще наші пращури прокляли цей рід і нам заповіли не знатися з ними.

— Це було давно. Уже й старі не пам’ятають причини тієї чвари, — не здавався Чеслав.

Велимир, роздратований упертістю сина, підвищив голос, і той задзвенів залізом, як завжди, коли голова Роду був непохитний.

— І дружин брати з їхнього гнилого племені ми не повинні! Щоб не мішалася кров наша, предків наших із проклятою кров’ю!..

— Батьку!.. Кажуть, що коли ти побачив мою матір, то ніхто й ніщо не змусило б тебе відмовитися від неї. Це правда? — Чеслав дивився батькові просто в очі.

— Твоя мати — інша річ, — і голос Велимира затремтів. — Її рід… завжди був дружній до нас.

— Я хочу знати: це правда?

Нагадування про Росаву вибило Велимира з колії. У грудях защеміло, наче в стару рану ввігнали кіл і різко повернули. Велимирові здалося, що домом пройшовся протяг і сама Росава з’явилася, щоб почути цю важку чоловічу розмову батька й сина.

— Правда?

— Правда… — у голосі Велимира вже не чулося заліза. — Твою матір любив і жалував, як ні жодну іншу… Але