Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Наприкінці, мабуть, дитину. І одного легковажного, чарівного дженджика й вітрогона, якого потім, певне, тому, що той прихилився до нього, прогнав від себе — прогнав в обійми смерті. Кому він відкрив своє серце, кого впустив коли-небудь у своє життя? З Адріаном такого не бувало. Я ладен заприсягтися, що людську відданість він приймав, часом навіть не зауважуючи її. У своїй безмежній байдужості він навряд чи коли помічав, що навколо нього діється і в якому товаристві він перебуває. Своїх співрозмовників він рідко називав на ім'я, і це наводить мене на здогад, що він не знав, як їх звати, хоч ті мали всі підстави сподіватися протилежного. Його самоту я б порівняв із прірвою, в якій без відгуку і без сліду гинули почуття, що їх він викликав у інших людях. Навколо нього панував холод — і як мені стало тяжко на серці, коли я написав те саме слово, що й він сам колись ужив у такому жахливому зв'язку! Життя і досвід можуть надати окремим словам відтінку зовсім чужого їхньому буденному змістові, грізного німбу, незрозумілого тому, хто не пізнав їх у їхньому найстрашнішому значенні.

IІ

Мене звати Серенус Цайтблом, доктор філософії. Я й сам розумію, що не випадає відрекомендуватися з таким дивним запізненням, але, як то буває, хід моєї розповіді не дав мені зробити цього досі. Вік мій — шістдесят років, бо я народився року Божого 1883, першим із чотирьох дітей моїх батьків, у Кайзерсашерні на Заале в окрузі Мерзебург, у тому самому місті, де провів свої шкільні роки й Леверкюн, тому я не буду змальовувати докладніше нашого міста, поки не дійду до тієї сторінки, коли почну розповідати про це. Оскільки мій життєвий шлях узагалі не раз переплітався з життєвим шляхом великого композитора, то, мабуть, краще буде про них розповідати разом, щоб не забігати наперед, бо це й так неминуча вада кожного, в кого серце переповнене вщерть тим, що він хоче сказати.

Тут тільки зазначу, що народився я в не дуже освіченій сім'ї, яка належала до середнього стану й мала скромні достатки. Мій батько, Вольгемут Цайтблом, був аптекарем — щоправда, найкращим у місті. В Кайзерсашерні був ще один фармацевтичний заклад, але він ніколи не користувався таким довір'ям городян, як цайтбломівська аптека «Спасенні вісники», і насилу витримував конкуренцію. Наша родина належала до невеличкої католицької громади міста, більшість населення якого, звичайно ж, були лютерани. Мати моя була побожною парафіянкою і ревно виконувала релігійні обряди, а батько, мабуть, тому, що не мав часу, ставився до них недбало, хоч у всьому тримався гурту своїх одновірців, вважаючи таку солідарність важливою з політичного погляду. Цікаво, що до нашої вітальні, розташованої над лабораторією і аптекою, навідувався не тільки наш священик, радник теології Цвіллінг, а й міський рабин, доктор Карлебах, що вже в протестантських домах дуже рідко траплялось. Зовні привабливіший був представник римської церкви. Але в мене лишилося враження, мабуть, основане на батькових словах, що недорослий, бородатий талмудист у ярмулці вченістю і гостротою релігійної думки набагато переважав свого колегу-іновірця. Може, ці юнацькі враження та ще інтуїтивне зацікавлення єврейських кіл творчістю Леверкюна спричинилися до того, що я ніколи не міг цілком погодитись із трактуванням єврейського питання нашим фюрером і його паладинами, й неабияк вплинули на моє рішення відмовитись від педагогічної діяльності. Звичайно, на моєму шляху траплялися й інші представники цього племені — досить тільки згадати вченого без посади Брайзахера з Мюнхена, про вкрай неприємні риси якого я ще маю намір трохи розповісти, коли до того дійдеться.

Щодо моєї приналежності до католицької церкви, то, звичайно ж, вона сформувала й визначила мою свідомість, хоч ця її печать ніколи не суперечила моєму гуманістичному світоглядові, моїй любові, як раніше казали, до «красних мистецтв і шляхетних наук». Між цими двома елементами моєї натури завжди панувала цілковита гармонія, що, мабуть, і неважко зрозуміти, бо я виріс в атмосфері старовинного міста, традиції і архітектурне обличчя якого сформувалися ще в часи єдності християнської церкви, задовго до її розколу. Щоправда, Кайзерсашерн лежить на батьківщині Реформації, в самому осередді Лютеранства, серед таких міст, як Айслебен, Віттенберг, Кведлінбург, Грімма, Вольфенбюттель і Айзенах, і це знову ж таки наклало свій карб на внутрішнє життя лютеранина Леверкюна і якоюсь мірою спричинилось до того, що спершу він пішов учитися на теологічний факультет. Та Реформацію можна порівняти з мостом, що веде не лише зі схоластичних часів у нашу добу вільної думки, але й назад, у глибину середньовіччя, а може, навіть ще далі, аж у ті часи, коли християнсько-католицькі традиції веселої любові до освіти не були зачеплені церковним розколом. Принаймні я почуваю себе вдома в тій золотій сфері[8], де Пресвяту Богородицю звуть «Jovis alima parens»[9].

Щоб доповнити найнеобхідніші відомості про своє vita[10], скажу, що батьки дали мені змогу відвідувати гімназію, ту саму, де, на два класи нижче, вчився й Адріан. Вона була заснована в другій половині п'ятнадцятого сторіччя й донедавна звалася «Школою братів убогого чину». Тільки тому, що ця назва трохи бентежила своєю архаїчністю і смішним для сучасного вуха звучанням, від неї відмовились, і тепер школа зветься, як сусідня церква — гімназією Святого Боніфація. Я скінчив її на початку нашого сторіччя і, не вагаючись, віддався вивченню класичних мов, у яких ще учнем домігся певних успіхів; я опановував їх у Гісенському, Ієнському та Лейпцігському університетах, а з 1904 року по 1905-й, не випадково, у Галле, де тоді навчався також Леверкюн.

Тут, як часто в мене виходить, я не можу втриматися, щоб мимохідь не сказати кілька слів про внутрішній, майже таємничий зв'язок зацікавлення класичною філологією із загостреним, любовним відчуттям людської краси і вартості людського розуму, — зв'язок, який виявляється вже в тому, що люди з мовним, гуманітарним ухилом за складом своєї душі віддані ідеї виховання і що з покликання до філології майже сам собою випливає потяг до педагогічної діяльності. Людина, що має справу з природничими реаліями, може, звичайно, бути вчителем, проте ніколи не стане вихователем у тому значенні і такою мірою, як адепт bonae litterae[11]. І мова звуків (якщо мені дозволено буде так назвати музику), може, задушевніша, але дивовижно невиразна, теж, по-моєму, далека від педагогічно-гуманітарної сфери, хоч я й знаю, що у вихованні стародавніх греків і взагалі в громадському житті еллінських міст вона відігравала чималу роль. А все ж, незважаючи на логічно-моральну суворість, якою