Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Усе це, звичайно, до теми моєї розповіді не стосується. А втім, може, й стосується, бо питання, чи між шляхетно-педагогічним духовним світом і цим світом духів, кожне наближення до якого загрожує небезпекою, можна впевнено провести чітку межу, близько торкається — ще й як близько! — моєї теми. Чи існує така галузь людської діяльності, хай і найсвятіша, заснована на найкращих засадах гідності й доброзичливості, що була б цілком неприступна впливові темних сил, ба навіть — треба й це визнати — анітрохи не потребувала б плідного зіткнення з ними? Ця думка, не цілком чужа й людині, за своєю вдачею зовсім далекій будь-якому демонізмові, з'являлася в мене в певні хвилини під час моєї півторарічної подорожі по Італії та Греції, яку мені дали змогу здійснити мої добрі батьки, коли я здав державний екзамен. Дивлячись з Акрополя на Священну дорогу[12], що нею проходили учасники містерії з шафрановою пов'язкою на чолі і з ім'ям Якха[13] на устах, і згодом стоячи на самому місці освячення біля Евбулея, край Плутонової ущелини під навислими скелями, я відчув у всій повняві радість буття і здогадався, що це й є те почуття, яке спонукало олімпійське еллінство поклонятися богам глибини. Потім я часто казав із кафедри своїм учням з випускного класу, що справжня культура — це благочестиве, гармонійне, я б навіть сказав, примирливе залучення темного й страхітливого до культу богів.

Повернувшися з тієї подорожі, я в двадцять шість років отримав посаду в гімназії свого рідного міста — в тій самій школі, яка дала мені основи наук. Я кілька років викладав там у молодших класах латинську й грецьку мови, а також історію, аж поки 1914 року перейшов до баварської шкільної управи й осів у Фрайзінгу, де живу й досі. Тут я став учителем гімназії та доцентом богословської академії й більше як двадцять років із задоволенням працював на ниві названих вище предметів.

Я рано, зразу ж після свого влаштування в Кайзерсашерні, одружився, — до цього мене спонукали любов до порядку й бажання почати самостійне життя в рамках доброзвичайності. Гелена, в дівоцтві Ельгафен, моя чудова дружина, що й нині доглядає мене на схилі мого віку, була дочкою мого старшого колеги за факультетом і посадою із Цвікау в Саксонському королівсті, і, хоч читач, може, й усміхнеться, признаюся, що не останню роль у моєму виборі зіграло ім'я милої дівчини — Гелена, це дороге мені сполучення звуків. Це ім'я священне, перед його чарами не можна встояти, навіть якщо зовнішність тієї, що зветься Геленою, тільки якоюсь мірою, по-міщанському скромною, відповідає його високим вимогам, та й то лише на короткий час, поки не зів'яне її нетривка дівоча врода. Свою дочку, що давно вже вийшла заміж за пристойного чоловіка, прокуриста в регенсбурзькій філії Баварського кредитного банку, ми також назвали Геленою. Крім неї, моя люба дружина подарувала мені ще двох синів, отже я, як і належить смертному, спізнав радощі й прикрощі батьківства, хоч і в розважних межах. Мушу признатися, що якоїсь особливої зваби в моїх дітях ніколи не було. Такою вродою, як малий Непомук Шнайдевайн, Адріанів небіж і його втіха в останні роки, жодне з них не могло похвалитися, — я перший заперечив би, якби хтось надумав порівняти їх. Тепер обидва мої сини — один на цивільній посаді, а другий у збройних силах — служать своєму фюрерові, і оскільки моє стримане ставлення до нашої влади взагалі утворило навколо мене деяку порожнечу, то й зв'язок цих юнаків з тихою батьківською домівкою став лише принагідним.

IIІ

У роду Леверкюнів усі були або вмілими ремісниками, або сільськими господарями, що працювали в Шмалькальдській окрузі і в Саксонській провінції на берегах Заале. Прямі предки Адріана протягом багатьох поколінь володіли хутором Бухель у парафії Обервайлер, недалеко від залізничної станції Вайсенфельз, до якої від Кайзерсашерна їхати було сорок хвилин, — далі вже добиралися кіньми. Бухель був багатий хутір — близько п'ятдесяти моргів поля й лук, мішаний ліс, яким користувалися громадою, і великий дерев'яний будинок на кам'яних підвалинах. Разом із коморами й стайнями будинок утворював чотирикутник, відкритий з одного боку, посеред якого — ніколи її не забуду! — росла, оточена зеленою лавою, стара липа, що в червні вкривалася чудовим пахучим цвітом. Те прекрасне дерево трохи заважало розвертатися підводам на подвір'ї, і я чув, начебто кожен старший син замолоду вмовляв батька спиляти липу для користі справи, щоб потім, ставши господарем хутора, боронити її від зазіхань свого власного сина.

Як часто, мабуть, у її затінку грався і потім засинав малий Адріан, другий син Йонатана і Ельсбет Леверкюнів, що народився 1885 року в одній із горішніх кімнат бухельського будинку саме тоді, як липа цвіла. Його брат Георг, тепер напевне господар хутора, був на п'ять років старший за нього. Сестра Урсель з'явилася на світ через такий самий час після Адріана. Леверкюни мали в Кайзерсашерні багато друзів і знайомих, і до них також належали мої батьки, навіть більше: між нашими родинами віддавна були особливо щирі стосунки, і в теплі пори року ми не раз на неділю приїздили на хутір, де пані Леверкюн частувала нас, вдячних городян, щедрими дарами села: сірим домашнім хлібом зі свіжим маслом, золотавим стільниковим медом, пахучими полуницями з вершками, кислим молоком у синіх мисках, посиланим сухариками з чорного хліба й цукром. Коли Адріан, чи Адрі, як його звали вдома, був малий, його дід із бабою вже пішли на спочинок і господарство цілком перейшло в руки молодшого покоління; вся участь діда в справах хутора зводилась до того, що він за вечерею, шамкаючи беззубим ротом, виголошував свої зауваження, що і як треба зробити, і його шанобливо вислухували. Обличчя тих старих, що скоро мало не одночасно померли, майже стерлися в моїй пам'яті. Зате в мене й досі ніби стоять перед очима їхні син і невістка, Йонатан та Ельсбет Леверкюни, але це не застиглий образ, бо протягом моїх дитячих, шкільних і студентських років вони під непомітною, проте неухильною дією часу помалу з молодих і бадьорих обернулися в постарілих і стомлених.

Йонатан Леверкюн був німцем у найкращому значенні