Читати книгу - "Собака Баскервілів"

— Істинна правда.

— А тепер ще цей лист, якого я отримав. Він, вочевидь, якось пов’язаний із загальним перебігом подій.

— Так, судячи з нього, хтось набагато краще за нас знає про те, що відбувається на торф’яних болотах, — сказав доктор Мортімер.

— І цей «хтось», очевидно, прихильний до вас, — сказав Холмс, — якщо попереджає про небезпеку.

— А може навпаки — комусь вигідно віджахнути мене від Баскервіль-Холу?

— Це теж цілком імовірно… Я вам дуже вдячний, докторе Мортімер, що ви запропонували мені таке цікаве, складне завдання. Але тепер, сер Генрі, треба вирішувати, можна вам їхати до Баскервіль-Холу чи ні.

— А чому б мені туди не поїхати?

— Очевидно, це небезпечно.

— Звідки ж ця небезпека — від нашого сімейного страховиська чи від людей?

— Це нам і слід з’ясувати.

— Хай там що, але моя відповідь буде такою: ні пекельні сили, ні людська підступність мене тут не втримають. Я поїду до будинку своїх прародичів. Це остаточне рішення. — Його темні брови зійшлися в одну лінію, по смаглявому обличчю розлилася фарба. Баскервілівська неприборканість явно давала про себе знати й у цьому останньому нащадкові їхнього роду. — Я ще не встиг обміркувати те, що мені довелося від вас почути. Не так-то просто одразу все засвоїти й вирішити, що робити далі. Мені хотілося б годинку побути на самоті й усе обміркувати. Знаєте що, містере Холмс? Зараз пів на дванадцяту, і я вирушаю до себе в готель. Що, коли ви й ваш друг доктор Ватсон прийдете до нас на обід годині о другій? На той час я щось надумаю.

— Вас це влаштовує, Ватсоне?

— Цілком.

— Тоді ми приїдемо. Викликати для вас кеб?

— Ні, я краще прогуляюся, трохи прийду до тями після наших розмов.

— Я залюбки до вас приєднаюся, — сказав його супутник.

— То побачимося о другій. До зустрічі, щасти вам.

Ми чули, як наші відвідувачі спустилися сходами і зачинили за собою вхідні двері. Холмс миттєво змінився — від його млявості не залишилося й сліду, він знову став людиною дії.

— Одягайтеся, Ватсоне, швидше. Не можна втрачати ані секунди.

Знімаючи на ходу халат, він швидко пішов до себе і за дві-три хвилини повернувся вже в сюртуку.

Ми помчали на вулицю. Докторів Мортімера і Баскервіля ще можна було побачити приблизно за двісті кроків від нас. Вони йшли в напрямку до Оксфорд-Стріт.

— Наздогнати їх?

— В жодному разі, друже мій! Якщо ви зі мною не сумуватимете, то я з вами й поготів. Наші друзі таки праві: прогулятися в такий ранок — справжнє задоволення.

Він пришвидшив ходу, і відстань між нами й нашими недавніми відвідувачами потроху скоротилася наполовину. Зберігаючи цю дистанцію, ми звернули за ними на Оксфорд-Стріт, потім — на Ріджент-Стріт.

Біля однієї з крамниць сер Генрі й доктор Мортімер зупинилися, роздивляючись вітрину, і Холмс зупинився також. За секунду він раптом задоволено мугикнув і, простеживши напрямок його пильного погляду, я побачив, що на протилежному боці вулиці стоїть кеб, у вікні якого було видно людину. Кеб повільно рушив.

— От його нам і треба, Ватсоне! Ходімо. Постараємося хоча б роздивитися цю людину.

Тієї ж хвилини переді мною в бічному вікні кеба майнула густа чорна борода, і чиїсь очі зміряли нас пронизливим поглядом. Одразу прочинилося верхнє віконечко, пасажир щось гукнув кебменові, і кеб стрімко помчав по Ріджент-Стріт. Холмс озирнувся, шукаючи вільний екіпаж, але марно — вільних не було. Тоді він кинувся в самісіньку гущавину вуличного руху за кебом, що швидко зникав удалині.

— Дідько! — блідий від розчарування, ледве вимовив він, випірнувши з вуличного потоку. — От не пощастило! Та я сам у всьому винен. Ватсоне! Ватсоне! Якщо ви маєте хоч краплю порядності, ви занесете до своїх анналів цю мою прикру помилку нарівні з моїми успіхами.

— Хто це?

— І гадки не маю.

— Спостерігач?

— Так, очевидно, за Баскервілем хтось стежить від самого його приїзду до Лондона. А інакше звідки стало відомо, що він зупинився в готелі «Нортумберленд»? Я подумав: якщо його вистежували першого дня, то вистежуватимуть і надалі. Ви, напевне, звернули увагу, що я двічі підходив до вікна, поки доктор Мортімер читав свою легенду?

— Так, пам’ятаю.

— Мені було цікаво, чи не вештається хтось біля будинку, але ніяких підозрілих осіб я не помітив. Ми маємо справу з розумною людиною, Ватсоне. Це все дуже серйозно, і хоча мені ще й досі незрозуміло, які тут діють сили — добрі або злі, — проте я постійно відчуваю чиєсь втручання, чийсь точний розрахунок.

Коли наші нові друзі пішли, я одразу ж кинувся за ними, сподіваючись, що от-от я натраплю на їхню невловиму тінь. А цей хитрун не наважився йти пішки і найняв кеба, щоб за потреби тягнутися позаду або ж обганяти їх, залишаючись непомітним. Його прийом має ще одну вигоду: якби вони також сіли в кеб, він би все одно не загубив їх із поля зору.

Та все-таки одне вразливе місце в цьому прийомі є.

— Кебмен?

— Саме так.

— Яка прикрість, що ми не помітили його номера!

— Любий мій Ватсоне! Мені, звісно, цього разу нема чим хизуватися, але невже ви припускаєте бодай на одну мить, що я не помітив номера? Будь ласка: дві тисячі сімсот чотири. Втім, зараз це нам ні до чого.

— Не знаю, що ви могли ще зробити.

— Побачивши його, я мав негайно повернути в протилежний бік, не кваплячись узяти кеб і на достатній відстані прямувати за першим. А ще краще було б поїхати просто до готелю й чекати там розвитку подій. Цей таємничий незнайомець провів би Баскервіля до дверей, і ми за допомогою його ж власного прийому могли б простежити, куди він потім подінеться. А тепер наш супротивник неймовірно спритно скористався моєю недоречною квапливістю, що видала нас із головою і збила мене зі сліду.

Під час цієї розмови ми повільно йшли по Ріджент-Стріт. Доктора Мортімера і його супутника вже не було видно.

— Тепер немає ніякого сенсу стежити за ними, — сказав Холмс. — Їхня тінь зникла й більше не з’явиться. Треба подивитися, які козирі в нас на руках,