Читати книгу - "Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк"

майже неможливо подолати, але якраз ці труднощі, цей спротив, ця шляхетна стриманість і неспроможність асимілювати зміст із зовнішнім світом гарантують прозорість її візії. Складається враження, що авторка не володіє такими другорядними рисами, як хитрість, спритність, пристосовництво, характерними для легкодоступних і пласких талантів — можливо, вона підкоряє читача не на лінії генерального наступу, а на окружній дорозі, ніби між іншим, мимоволі й ненавмисно. Може, вона не до кінця для нас переконлива, коли під космічний процес, під світовий механізм підкладає як текст свої сентиментальні формули жіночого серця, може, в цій абстрактній і анонімній формі динаміка її почуття неспроможна нас зворушити до глибини, але довкола цієї, може, й недосяжної, мети вона зібрала стільки нового й несподіваного змісту, стільки ненавмисних прозрінь своєї відмінної від будь-чиєї візії, що окружним шляхом таки виграла свою справу.

«Акації квітнуть» — це надзвичайно цікаве, оригінальне й нове досягнення саме тому, що для авторки цей твір був не експериментом, а необхідністю, підказаною їй усією її творчою натурою. Новаторство цієї книги полягає не в окремій деталі, не в новому варіанті старих засобів, а в самій субстанції цієї прози, в самому способі нарації. Традиційна проза, як відомо, керується загальним правилом, що світ відбувається, усталюється, розвивається, рухається до якогось результату. Проза Дебори Фоґель — це адекват назавжди готового, нерухомого й механізованого світу.

Рух тут є оманою, фантазією отих людей-клямок і людей-кеглів, нарація є тільки позірністю, трюком, що вільно пересувається поруч із трагічним світом цієї візії.

Текст книги доповнюють конгеніальні і дуже красиві сюрреалістичні ілюстрації Генрика Стренґа, чий багатий та оригінальний живопис ще маловідомий.

Першодрук:

„Nasza Opinia” 1936, nr 72 [текст є рецензією на книгу приятельки Шульца, письменниці Дебори Фоґель (1905—1942), що під цією самою назвою була опублікована у видавництві „Rój” (Варшава, 1935); Дебора Фоґель написала статтю «Бруно Шульц», присвячену художній творчості письменника, опубліковану у шведськомовному єврейському щомісячнику „Judish Tidskrift” 1930, nr 11; перевидання у перекладі зі шведської Анни Венґленської див.: Bruno Schulz 1892—1942. Katalog — pamiętnik wystawy „Bruno Schulz. Ad memoriam” w Muzeum Literatury im. Adama Mickiewicza w Warszawie, pod red. Wojciecha Chmurzyńskiego, Warszawa 1995, s. 165; там само: s. 165—166 — див. коментарі Єжи Фіцовського].

Перевидання:

Bruno Schulz, Republika marzeń…, s. 59—62 [на тему знайомства Шульца з Деборою Фоґель див., зокрема, пояснення Єжи Фіцовського: Bruno Schulz, Księga listów, s. 169—170; там само: s. 170—174 — див. також перевидання кількох листів Фоґель до автора «Цинамонових крамниць»].

Нова книга Кунцевичевої

Не знаю, чому постійно й наполегливо нав’язується думка, що ця захоплива книга виросла з аури замисленості, проникливості й замріяності над старою, пожовклою сімейною фотографією. З дна цієї книги постійно дивляться на нас очі якоїсь малознайомої за життя тітки, оповитої тінню легенд і чуток, очі, що дивно спокушають до розгадки, до відкриття таємниці долі, дивного сенсу того життя, останній аромат якого випаровується з погляду цих очей.

Це портрет злої, плаксивої та істеричної жінки, яка все своє оточення отруює дивним ферментом злості й істерики, що з неї випромінює. Авторка досягає високої об’єктивності в зображенні цих обурливих витівок й усього цього арсеналу людської злості. Іноді ми не впевнені, чи авторка не створює сатиричний портрет. Вона не заощаджує для нас жодної негативної риси, не затушовує, не прикрашає, свідомо вступає в небезпечну гру, коли йдеться про героїню повісті: ризикує втратити симпатію читача, не розраховує на його людську прихильність і солідарність. Авторка натякає нам на інші речі, хоче, щоб ми більше в них побачили, створює для нас вищий тип істерички — такий собі синтез фурії та музи, адже Ружа є при цьому всьому великою індивідуальністю, котра не вміщається в межах буденності, в межах, заданих її середовищем. Вона випромінює якусь енергію, що підсилює життя довкола неї, розпалює його напрочуд інтенсивним вогнем, робить його вишуканим, прекрасним і палким. Поруч із нею життя підтягується до вищого формату, люди виходять поза свої межі, перевершують свої можливості. Є в ній пристрасть до величі, яка пориває, змінює оточуючих. Позірно дезорганізуючий фермент незадоволення й роздратованості, збудження й гарячковості виявляється творчим, набуває нового аспекту боротьби з нікчемністю і дріб’язковістю людей і справ. Ружа задихається в обмеженості свого життя, і її злість — це реакція, протест проти цієї обмеженості. У своїй помсті за нікчемність життя, відчуваючи в собі нищівну, деструктивну силу, вона ніколи не доходить до справжнього знищення. Не може діяти всупереч найвищому законові своєї натури, всупереч своїй суті — творчій і позитивній. Страждання спадають лише на неї — оточення завдяки їй стає сильнішим. Тут не треба керуватися звичайною схемою: груба шкіра, але золоте серце. Ні, Ружа справді погана. Цю її пристрасть до підсилення оточення, підтягування його до вищого ступеня можна навіть вважати виправданням її мук і роздратувань. Діалектика Кунцевичевої' залишає це питання відкритим — оскільки вона взагалі з якимось підступом показує двозначність і дражливість подібних проблем. Вона володіє даром розкриття дивної казуїстики життя. Під її пером проблеми загострюються до парадоксу, схеми руйнуються, вироджуються і виявляють схильність до переходу у власну антитезу. Що таке злість? Яка її роль в економіці людської енергії? Чи злість не може бути добротою, а доброта — злістю?

Загалом уся ця книга наскрізь замінована проблематикою, підкопана підземною мережею запитань. Такого чудового портрету негативної жінки, так глибоко базованого на знанні про людські особливості, підкріпленого стількома поверхами й шарами проблематики, що проникають аж углиб остаточних речей, ми ще не мали в нашій літературі. Кунцевичева знає всі таємні шляхи, круті перешийки та стежки злості, всі її маніфестації й вибухи; вона спостерігає і з великою майстерністю відтворює весь марний, знесилений підступ нещасливої, заплутаної самої в собі натури. Весь шар повісті, що ґрунтується на спогляданні й безпосередній психологічній інтуїції, насправді першокласний. Але розум, наділений такою спекулятивною пристрастю, як у Кунцевичевої, не може зупинитися на цьому суто описовому шарі, хоча хтозна, чи завдяки цьому книга не виграла б на суті й монументальності. Авторка спокусилася на більше, захотіла поставити психологічний діагноз «випадку», який непомітно перетворювався на філософську інтепретацію, доходячи до межових і остаточних справ. Реабілітація скиглійки відбувається дуже цікаво. Необхідно визнати, що вона не вийшла прозорою й вичерпною. Авторка уникла легкого оптимізму і спрощення, які тут їй загрожували. Ружа й після цього благословення залишається марнотною, замкненою і по суті поганою. Та стихійна сила, що в ній живе, залишається до кінця нерозгаданою й інтригуючою. Кунцевичева знає, що життєві питання не вирішуються просто, схематично, що завжди