Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чорний обеліск 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорний обеліск"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чорний обеліск" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 114
Перейти на сторінку:
почуттям цікавості, жаху і чогось третього, чого я не вмію назвати і що мені нагадує ту мить, коли я побачив уперше мертвого. Мені тоді було дванадцять років. Мертвого звали Георг Гельман; ще тиждень тому я грався з ним, а ось тепер він лежав серед квітів і вінків — щось невимовно чуже, з жовтого воску, що з якоїсь жахливої причини уже не мало з нами нічого спільного, що назавжди пішло від нас і все ще перебувало між нами, застигши в німій, холодній погрозі. Згодом, на війні, я бачив безліч мертвих і почував себе майже так, як у різниці, але того, першого, я ніколи не міг забути, як не забувають усього першого. Це була смерть. І ця сама смерть дивилась інколи на мене із згаслих очей божевільних, жива смерть, ще незбагненніша й загадковіша, як та — тиха.

Лиш Ізабела не така.

Я бачу, як вона прямує доріжкою від жіночого корпусу. Її жовта шовкова сукня колихається, як дзвін, в руці вона тримає плоский солом’яний капелюшок з широкими крисами.

Я підводжусь і йду їй назустріч. Обличчя в Ізабели Еузеньке — власне, на ньому тільки й видно, що очі та рот. Очі сірі, зеленкуваті, дуже прозорі, а губи червоні, як у хворої на сухоти або як дуже нафарбовані. Та інколи очі е неї зненацька робляться маленькі, тьмяні, а губи тоненькі, сповнені гіркоти, ніби в старої дівки, якій уже не судилось вийти заміж. Тоді вона перетворюється в Женні — недовірливу, неприємну особу, якій не догодиш. Коли ж вона не така, то це вже Ізабела. І обидві — ілюзія, бо в дійсності її звуть Женев’єва Терговен, у неї хвороба, що має негарну й дещо таємничу назву — шизофренія, роздвоєння свідомості й особи. Тому вона і вважає себе то Ізабелою, то Женні—не тою, хто вона є насправді. Женев’єва — одна з наймолодших пацієнток закладу. Її мати нібито живе в Ельзасі, вона досить багата, але мало турбується про дочку: принаймні, я її ще не бачив жодного разу, відколи знаю Женев’єву, а знаю я її вже шість тижнів.

Сьогодні вона Ізабела, я відразу помічаю це. Вона живе тоді в світі мрій, що не має нічого спільного з дійсністю, і здається легкою, невагомою. Я б не здивувався, якби метелики, що літають навколо, сідали їй на плечі.

— Ти знову тут! — радісно вигукує вона. — Де ти був весь час?

Коли вона Ізабела, то завжди зве мене на «ти». Це ні про що не говорить; вона тоді зве так весь світ.

— Де ти був? — знову питає вона.

Я киваю на ворота.

— Десь там, за ними…

Якусь мить вона пильно дивиться на мене.

— За ними? Чого? Ти щось там шукаєш?

— Може, й шукаю, та лиш не знаю що.

Ізабела сміється.

— Облиш, Рольфе. Ніколи нічого не знайдеш.

Я здригаюсь, почувши це ім’я. На жаль, вона часто зве мене Рольфом, бо, як і себе, вважає за когось іншого і не завжди за того самого. Рольф у неї чергується з Рудольфом, а раз з’явився навіть якийсь Рауль. Рольф — нудний опікун, якого я терпіти не можу; Рауль, очевидно, якийсь спокусник; найбільше мені подобається, коли вона зве мене Рудольфом: тоді вона мрійлива і закохана. Моїм справжнім ім’ям — Людвіг Бодмер — вона нехтує. Я кілька разів називав себе їй, але Ізабела просто не бере мого імені до уваги.

Спочатку це все мене дуже бентежило, але потім я звик. Тоді я ще уявляв собі душевні хвороби тільки як припадки буйства, намагання вбити когось та ідіотизм — тим несподіванішою була для мене поведінка Женев’єви. Я довго не міг повірити, що вона справді хвора, складалось враження, що ця дівчина навмисне плутає імена й людей; мені ще й тепер часом здається, що вона здорова. Але потім я зрозумів, що за цим тендітним створінням незримо стоїть хаос. Він ще не був у ній, але десь близько, і це надавало Ізабелі разом із молодістю — бо дівчині було тільки двадцять років — і хворобою майже трагічної краси дивовижної привабливості.

— Ходімо, Рольфе, — каже вона, беручи мене за руку.

Я ще раз пробую позбутися ненависного імені.

— Я не Рольф, — пояснюю я, — а Рудольф.

— Ти не Рудольф.

— Ні, Рудольф. Рудольф Айнгорн.

Ізабела колись так називала мене. Але мені не щастить. Вона сміється, як сміються з упертої дитини.

— Ти й не Рудольф і не Рольф. Але ти й не той, за кого себе вважаєш. А зараз ходімо, Рольфе.

Я дивлюсь на неї. На мить у мене знов з’являється почуття, що вона не хвора, а лиш прикидається.

— Не будь нудним, — каже вона. — Чому ти хочеш бути завжди одним і тим самим?

— Справді, чому? — здивовано відповідаю я. — Ти маєш рацію! Чому я хочу цього? Навіщо чіплятися за щось одне? І чому ми надаємо цьому таке значення?

Вона киває головою.

— Ти й лікар. Кінець кінцем вітер змітає все. Чому ви не хочете погодитися з цим?

— Лікар теж? — питаю я.

— Так, той, хто зве себе лікарем. Чого він тільки не хоче від мене! А сам нічого не знає. Не знає навіть, яка на вигляд трава вночі, коли на неї ніхто не дивиться.

— А яка вона може тоді бути? Мабуть, сіра або чорна. Або срібляста, якщо світить місяць.

Ізабела сміється.

— Я так і думала! Ти теж не знаєш цього. Як і лікар.

— То яка ж вона тоді?

Ізабела зупиняється. Порив вітру несе повз нас бджіл і запах квітів. Жовта сукня надимається, ніби вітрило.

— Її тоді зовсім немає,— каже вона.

Ми рушаємо далі. Нас поминає якась стара жінка в одязі, котрий носять пацієнти закладу. Обличчя в неї червоне й мокре від сліз. З нею йдуть двоє розгублених родичів.

— Що ж тоді залишається, коли трави немає? — питаю я.

— Нічого не залишається. Тільки як на неї дивитись, вона є. Часом це ще можна помітити, якщо дуже швидко обернутися.

— Що? Що її там немає?

— Ні, як воно вмить стає на своє місце — трава і все, що є позад тебе. Треба лиш дуже швидко обернутися, тоді ти ще їх захопиш — інакше вони вже будуть на місці і вдаватимуть, що нікуди й не дівалися.

— Хто, Ізабело? — дуже обережно питаю я.

— Речі. Всі, що позад тебе. Вони тільки й чекають, поки ти обернешся, щоб зразу зникнути.

Я задумуюсь над цим. Виходить так, що позад тебе весь час зяє

1 ... 9 10 11 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний обеліск», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорний обеліск"