Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ворошиловград 📚 - Українською

Читати книгу - "Ворошиловград"

4 147
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ворошиловград" автора Сергій Вікторович Жадан. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Ворошиловград» була написана автором - Сергій Вікторович Жадан, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Ворошиловград" в соціальних мережах: 

«Ворошиловград» — роман жорсткий, меланхолійний та реалістичний. Наскільки взагалі реалістичним може бути соцреалізм.
Одного разу ти дізнаєшся, що твій брат зник у невідомому напрямку, приятелі займаються фінансовими аферами, а бізнес намагаються перекупити представники незрозумілих структур. Реальність виявляється хисткою та зникомою, життя робить крок убік, і ти несподівано опиняєшся поміж своїм минулим, де на тебе чекають друзі, й майбутнім, де на тебе чекають вороги.
Історії українського рейдерства присвячується.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 88
Перейти на сторінку:

Сергій Жадан

"Ворошиловград"

Частина перша

1

Телефони існують, аби повідомляти ними різні неприємності. Телефонні голоси звучать холодно й офіційно, офіційним голосом простіше переказувати погані новини.

Я знаю, про що говорю. Все життя я боровся з телефонними апаратами, хоча й без особливого успіху. Телефоністи всього світу далі відслідковують розмови, виписуючи собі на картки найбільш важливі слова та вирази, а в готельних номерах лежать збірники псалмів і телефонні довідники — все, що необхідно, аби не втратити віру.

Я спав в одязі. В джинсах і розтягнутій футболці. Прокинувшись, ходив кімнатою, перевертав порожні пляшки з-під лимонаду, склянки, банки й попільниці, залиті соусом тарілки, взуття, злісно давив босими ногами яблука, фісташки й жирні фініки, схожі на тарганів. Коли винаймаєш помешкання і живеш серед чужих меблів, вчишся ставитись до речей обережно. Я тримав удома різний мотлох, мов перекупник, ховав під канапою грамофонні платівки й хокейні ключки, кимось залишений жіночий одяг і десь віднайдені великі залізні дорожні знаки. Я не міг нічого викинути, оскільки не знав, що з цього всього належить мені, а що є чужою власністю. Але з першого дня, від тієї миті, як я сюди потрапив, телефонний апарат лежав просто на підлозі серед кімнати, викликаючи ненависть своїм голосом і своїм мовчанням. Лягаючи спати, я накривав його великою картонною коробкою. Зранку виносив коробку на балкон. Диявольський апарат лежав посеред кімнати і нав'язливим тріскотом повідомляв, що я комусь потрібен.

Ось і тепер хтось телефонував. Четвер, п'ята ранку.

Я виліз з-під ковдри, скинув картонну коробку, взяв телефон, вийшов на балкон. На подвір'ї було тихо і порожньо.

Через бокові двері банку вийшов охоронець, влаштувавши собі ранковий перекур. Коли тобі телефонують о п'ятій ранку, нічого доброго з цього не вийде. Стримуючи роздратування, підняв слухавку. Так усе й почалось.

— Дружище, — я відразу впізнав Кочу. Він мав прокурений голос, так ніби замість легень йому вмонтовано було старі пропалені динаміки. — Гєра, друг, не спиш? — Динаміки хрипіли й випльовували приголосні. П'ята ранку, четвер.

— Алло, Гєра.

— Алло, — сказав я.

— Друг, — додав низьких частот Коча, — Гєра.

— Коча, п'ята ранку, що ти хочеш?

— Гєр, послухай, — Коча перейшов на довірливий свист, — я не став би тебе будити. Тут така шняга. Я ніч не спав, поняв? Учора брат твій телефонував.

— Ну?

— Коротше, він поїхав, Германе, — тривожно зависло по той бік Кочине дихання.

— Далеко? — складно було звикнути до цих його голосових перепадів.

— Далеко, Германе, — увімкнувся Коча. Коли він починав нове речення, голос його фонив. — Чи то в Берлін, чи то в Амстердам, я так і не зрозумів.

— Може, через Берлін в Амстердам?

— Може, й так, Гєр, може, й так, — захрипів Коча.

— А коли повернеться? — я встиг розслабитись. Подумав, що це просто робочий момент, що він просто повідомляє сімейні новини.

— По ходу, Гєра, ніколи, — слухавка знову зафонила.

— Коли?

— Ніколи, Гєр, ніколи. Він назавжди поїхав. Учора дзвонив, просив тобі сказати.

— Як назавжди? — не зрозумів я. — У вас там усе нормально?

— Да, нормально, друг, — Коча зірвався на високі ноти, — все нормально. От тільки брат твій кинув тут усе на мене, ти поняв?! А я, Гєр, уже старий, сам я не потягну.

— Як кинув? — я не міг зрозуміти. — Що він сказав?

— Сказав, що в Амстердамі, просив зателефонувати тобі. Сказав, що не повернеться.

— А заправка?

— А заправка, Гєр, по ходу на мені. Тільки я, — Коча знову додав до свого хрипіння довірливості, — не потягну. Проблеми у мене зі сном. Бачиш, п'ята ранку, а я не сплю.

— А давно він поїхав? — перебив я.

— Да вже тиждень, — повідомив Коча. — Я думав, ти знаєш. А тут така от шняга виходить.

— А що, він мені нічого не сказав?

— Я не знаю, Гєр, не знаю, дружище. Він нікому нічого не сказав, просто взяв і увалив. Може, хотів, щоби ніхто не знав.

— Про що не знав?

— Про те, що він увалює, — пояснив Коча.

— А кому яке діло до нього?

— Ну, не знаю, Гєр, — закрутив голосом Коча, — не знаю.

— Коча, що там у вас сталось?

— Гєр, ти ж мене знаєш, — зашипів Коча, — я в його бізнес не ліз. Він мені не пояснював. Просто взяв і увалив.

А я, дружище, сам не потягну. Ти би приїхав сюди, на місці розібрався, а?

— В чому розібрався?

— Ну, я не знаю, може, він тобі щось говорив.

— Коча, я не бачив його півроку.

— Ну, я не знаю, — зовсім розгубився Коча. — Гєр, дружище, ти приїдь, бо я сам ну ніяк, ти правильно мене зрозумій.

— Коча, що ти крутиш? — запитав я нарешті. — Скажи нормально, що там у вас сталось.

— Да все нормально, Гєр, — Коча закашлявся, — все нормальок. Коротше, я тобі сказав, а ти вже дивись.

А я пішов, у мене клієнти. Давай, дружище, давай. — Коча кинув слухавку.

Клієнти у нього, подумав я. О п'ятій ранку.

*

Ми винаймали дві кімнати в старій виселеній комуналці, в самому центрі, в тихому дворі, засадженому липами.

Льолік займав прохідну кімнату, ближче до коридора, я жив у дальній, з якої був вихід на балкон. Решта кімнат комуналки були наглухо зачинені. Що ховалося за дверима — ніхто не знав. Кімнати нам здавав старий запеклий пенсіонер, колишній інкасатор Федір Михайлович. Я його називав Достоєвським. У дев'яностих вони з дружиною вирішили виїхати в еміграцію, і Федір Михайлович виправив собі паспорт. Але, отримавши на руки нові документи, раптом передумав кудись їхати, вирішивши, що саме тепер час починати нове життя. Так що до еміграції дружина поїхала сама, а він залишився в Харкові нібито стерегти квартиру.

Відчувши свободу, Федір Михайлович здав кімнати нам, а сам переховувався десь на конспіративних квартирах.

Кухня, коридори і навіть ванна цього напівзруйнованого помешкання були забиті довоєнними меблями, потріпаними книгами та стосами журналу «Огонёк». На столах, стільцях і просто на підлозі було звалено посуд та кольорове дрантя, до якого Федір Михайлович ставився ніжно і викидати не дозволяв. Ми не викидали, тож до чужого мотлоху додався ще й наш. Шафки, полиці й шухляди столу на кухні були заставлені темними пляшками та слоїками, в яких спалахували олія та мед, оцет і червоне вино, що в ньому ми гасили недопалки. Столом перекочувались волоські горіхи й мідні монети, пивні корки й ґудзики від армійських шинель, з люстри звисали старі краватки Федора Михайловича.

Ми з розумінням ставились до нашого господаря та його

1 2 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ворошиловград», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ворошиловград"