Читати книгу - "Про козацькі часи на Україні"

У таких критичних обставинах, не маючи нізвідки запомоги, польський уряд мусив звернутися знов до того ж самого Сагайдачного і козаків, що сиділи ближче до турків і найліпше вміли з ними воювати. Заки турки будували мости через річки та переводили свою армію, король звернувся до Сагайдачного і склав із ним умову. На цей раз текст умови більш відомий. Не покладаючись на обіцянки, Сагайдачний висловив нові два пункти, в яких вимагав для цілої України забезпечення релігійних та громадських прав.

Жигмонт III, хоч і релігійний фанатик, мусив згодитися на все, але Сагайдачний вже не міг покладатися на королівське слово, знаючи, що все те скасує сейм, і через те вимагав реальних гарантій, насамперед обновлення православної ієрархії. Саме в той час їхав через Україну русалимський патріарх Теофан, і до нього звернулися як до посередника в цій справі. Теофан з охотою згодився на таке посередництво. Сагайдачний поставив ультиматум, і польський уряд згодився обновити цілу ієрархію на Україні у такім виді, як це було перед Люблінською унією.

Щоб зрозуміти цей факт, мусимо пригадати собі, що до року 1596-го вся духовна ієрархія од дяка до митрополита була виборна. По заведенні унії духовенство після польського права призначали центральні власті. Яке ще було в краї православне духовенство, те лишалося, а як хто вмирав, так на то місце становлено уніата, висвяченого уніатськими властями. В часи Сагайдачного майже вся ієрархія була вже уніатська, хоч народ унії і не признавав. От у цій справі і допоміг Сагайдачний. Питання це було вельми пекуче, бо шляхта вельми дорожила унією. Король, примушений прийняти ультиматум Конашевича, боявся оголосити цю справу і постановив зробити діло секретно. Подорож патріарха мала тривати короткий час. Для неї загодя визначено маршрут. Зроблено так, що в кожному місті, де він ставав, чекав уже громадський вибранець, якого він і висвячував на єпископа, а той уже висвячував православне духовенство на всю свою єпархію. Таким чином, заки Теофан переїхав Україну, висвятив сім єпископів, а на київського митрополита поставив Йова Борецького, який пізніш благословив одне із повстань козацьких (повстання Тараса Трясила). Таким робом настановлено враз православну ієрархію для цілого краю. Та мимо цих заходів трудно було додержати повної таємниці. Поляки довідалися, що діється щось не на користь унії, сейм опротестував цю справу, а король одержав силу листів, якими шляхта виявляла йому своє незадоволення. Але діло було вже зроблене, знищити його було тим трудніше, що уряд мусив уважати на козаків, мусив оглядатись на народ, бо підходила вельми небезпечна війна із турками.

Друге вимагання Сагайдачного мало забезпечити більшу автономію козацької громади. Раніш так званого «старшого Запорозького війська» наставляв коронний гетьман; старший діставав платню від польського уряду на себе і на військо. Коронний гетьман наставляв також та стверджував усю військову старшину. Таким чином, козаками, позбавленими автономії, правили ніби польські урядники. Сагайдачний поставив за ультиматум, щоб старшого завжди вибирали самі козаки з-поміж себе, а уряд мусив його затвердити. Тепер Сагайдачного ствердив король кошовим Запорозького війська, а сам він став титулуватись гетьманом.

Нарешті, не ймучи віри полякам, він почав вимагати, щоб вони видали йому старшого, яким був на той час Бородавка, родом українець, але вірний слуга і прихильник польського уряду; Сагайдачний зробив йому процес за зраду і велів розстріляти перед польським табором. На таких умовах і з'єднався Сагайдачний з поляками і вирушив з козацьким військом проти турків, дійшов до Хотина і тут укупі з Ходкевичем чекав на Османа. Не будемо зупинятись на подробицях Хотинської баталії. Всі історики признають, що тільки за запомогою Сагайдачного пощастило полякам з невеликими силами подужати вельми численну турецьку армію 1621 р. Сагайдачний зазнав тепер ще більшої слави, та, на нещастя, його було поранено, і він, вернувшись до Києва, незабаром помер 1622 р.

До нас дійшов заповіт Петра Конашевича, писаний у Києві. В цьому заповіті більш виявляються ідеали та світогляд цього чоловіка і відносини його до народної справи. На першому плані у нього стоїть діло просвіти. Сам чоловік освічений, Сагайдачний силу народу добачає у просвіті та самосвідомості і намічає той шлях, яким вона повинна прямувати. Значну частину свого добра він жертвує на школи: львівську, київську й інші. Ще за свого життя у Києві Сагайдачний зало жив у Києві школу, що десять літ після його смерті стала зватись Києво-Могилянською колегією. Своїм політичним тактом Сагайдачний був чоловік видатний для свого часу і вельми корисний для народного діла. Вернувши Україні її споконвічний громадський, виборний лад в церковному та світському житті, що виходив із інстинктів українського народу, Сагайдачний додав народові сили до дальшої боротьби, а разом із тим і змоги вести ту боротьбу.

Після його смерті недовго простояв такий стан речей. Шляхта не могла сприяти розвоєві демократично-громадського руху на Україні, і уряд, збувшись околичних ворогів, вертається до попередньої своєї системи - починаються ті самі утиски. Дуже інтенсивний напір поляків викликає з боку козаків ряд протестів. Війна ведеться все більшими та більшими масами і нарешті за тридцять років приводить до Хмельниччини. Від смерті Конашевича до року 1638-го проходить найгостріший період боротьби, коли ні одна із сторін не хоче відступитись від своїх дезидератів.

Перше повстання склалося року 1625-го. Спільні відносини козаків і поляків загострилися, а приводом до того було кілька причин. Після смерті Сагайдачного вибрали гетьмана по старому звичаю. Установився такий звичай, що це робили на Запорожжі; з запомогою запорожців новий гетьман ішов на Україну і установляв тут свою владу. Так трапилося і тепер: на Запорожжі вибрали гетьманом Жлюйла.

Тим часом уряд, користаючи зі смерті Сагайдачного, рішив скасувати все, що останній встиг зробити для зміцнення православного елементу на Україні. Насамперед уніатський митрополит постановив забрати від православних усі київські церкви. До того часу уніати мали в Києві один тільки Видубецький монастир і опечатали Софійський собор. Тепер вони рішили захватити всі київські церкви, заручившись обіцянками магістрату та деяких попів, наприклад, попа Трьохсвятительської церкви Юзефовича. Це зробити здавалося тим легше, що польський уряд співчував цьому і до митро-политської партії прилучився голова магістрату, чоловік