Читати книгу - "Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик"

— Сурми сповіщають, що час відкривати брами міста, — пояснив Бругу. — За хвилину ми будемо під ворітьми. Аравісо, більше опусти плечі і ступай так, наче з останніх сил переставляєш ноги. І будь ласка, перестань поводитися мов принцеса. Уяви собі, що всеньке життя тебе тільки штурхали, копали й ображали.

— Якщо вже про це мова, — не залишилась у боргу дівчина, — то тобі теж варто похилити голову, зігнути шию і відмовитися від повадок бойового румака.

— Чш-ш, — цитькнув Бругу, — ми вже на місці.

Справді, вони вийшли на берег ріки, а далі стежка провадила просто на міст, прикрашений численними арками. Вода вигравала блискітками під вранішнім промінням. Праворуч від них, біля самого гирла ріки, мріли щогли вітрильників, а по мосту до брами прошкували селяни. Вони вели нав’ючених віслюків та мулів, а дехто ще й ніс на голові повні кошики. Діти з кіньми влилися до валки.

— Щось сталося? — пошепки спитав Шаста Аравісу, бо обличчя дівчини раптом якось перемінилося.

— Та ні. Все гаразд. Принаймні для тебе, — тихо, але з притиском відповіла вона, а потім додала: — Тобі нема чого хвилюватися. Просто мене завжди вносили до Ташбану на ношах, попереду ішла варта, а позаду — раби. І, ясна річ, я одразу отримувала запрошення на учту у палаці Тісрока (хай живе вічно!). А зараз мені доводиться прокрадатись у місто, немов якомусь злодію. Тобі цього не збагнути.

Шаста і справді не розумів слів Аравіси.

Міст закінчувався перед міським оборонним муром. Ковані міддю ворота були розчахнуті навстіж. Сам вхід, доволі широкий і просторий, здалеку здавався навіть вузьким — такі височенні були ті стіни. На брамі з кожного боку стояли три вартівники, обіпершись на списи. В Аравіси мимохіть ворухнулася думка: «Якби вони знали, чия перед ними донька, то вмить витяглися б, як струни, і віддали б честь». Її супутники переймалися лише тим, як пробратися повз варту. Вони сподівалися, що вояки не ставитимуть жодних питань. Їм таки поталанило. Але один із тих, що стояли на варті, висмикнув зі селянського кошика морквину і з гучним реготом пожбурив нею у Шасту.

— Гей, хлопче! Ох і перепаде тобі, коли господар дізнається, що ти поводишся з його бойовим конем як із тягловою скотиною.

Шаста злякався. Ясна річ, той, хто бодай трішки знається на конях, нізащо не сплутає верхового огира з тягловою шкапою.

— Це наказ господаря, хай вам буде відомо! — відрізав Шаста. Але ліпше б він прикусив язика, бо вартівник у відповідь вліпив йому такого ляща, що хлопець ледве втримався на ногах:

— Маєш, малий паскудо! Може, це навчить тебе, як належить розмовляти з вільною людиною.

Проте більше ніхто ні про що їх не питав і мандрівники щасливо прослизнули в місто. Шаста ще кілька разів схлипнув від болю, але далі заспокоївся: він-бо звик і до гірших стусанів.

За ворітьми Ташбан виглядав зовсім не так, як звіддалік. Мандрівці йшли тісною, вузькою вуличкою, по обидва боки якої височіли глухі мури, зовсім без вікон. Шаста не сподівався, що тут буде так гамірно й тісно: селяни сурганилися на базар, бо це була єдина дорога до нього, а у натовпі туди й сюди снували продавці води та солодощів, носії, вартівники, жебраки, хлопчаки-обірванці, кури, бездомні пси та босоногі раби. І понад усім цим юрмищем густо витали розмаїті запахи: від немитих людей, від бруднючих псів, від парфумів, від часнику, цибулі та від куп сміття, що лежали тут скрізь.

Шаста вдавав, що веде коня, та насправді за провідника був Бругу, який знав дорогу і сам скеровував хлопця у потрібному керунку, легенько підштовхуючи його своїм носом. Невдовзі вони повернули ліворуч. Далі вуличка пішла стрімко вгору. Дихати стало легше, бо по одному боці стояли кам’яниці, а по иншому росли дерева. Поміж будинками виднілося нижнє місто та верхів’я ріки. Згодом товариство подалося правобіч, далі рухаючись догори. Отак петляючи, вони пробрались до середмістя Ташбану. Тут уже вулиці були ширші, а будинки ошатніші, ніж на околиці. Скрізь височіли статуї богів та героїв Калормену. Усі вони мали вельми гордий і неприступний вигляд. Тіні від пальм, арок та колон стелилися по розжареній бруківці. А крізь склепінчасті брами палаців Шаста міг бачити зелені галузки, прохолодні водограї та рівненькі плекані лужки. «Там, усередині, напевно, дуже гарно», — подумалось йому.

Щоразу, повертаючи у якусь вуличку, Шаста сподівався, що вони нарешті виберуться з натовпу, але це було не так просто. Вони не могли рухатись швидко, а часом узагалі доводилося зупинятися. Це траплялося, коли над натовпом дужий голос вістуна сповіщав: «Дорогу, дорогу, дорогу тархану!» Або: «Дорогу тархіні». Чи «п’ятнадцятому візирові», або «послові». Юрба умить притискалась до стін. Позираючи спідлоба, Шаста часом устигав побачити тих, заради кого зчинялася вся ця веремія: високих вельмож і шляхетних дам, що лінькувато розвалилися на ношах. Ноші несли на плечах четверо, а то й шестеро кремезних рабів, нагих до пояса. Річ у тім, що У Ташбані існує лише один закон вуличного руху: слабкий і бідний завжди мусить поступитися перед сильним та багатим, — якщо, звісно, не хоче скуштувати батога або штурхана тупим кінцем списа.

Тепер мандрівники опинились на розкішній вулиці побіля самої вершини пагорба. Неподалік височів палац Тісрока. Тут заклики звільнити дорогу лунали майже щохвилини.

— Дорогу! Дорогу! Дорогу! — прозвучало знову. — Дорогу Білому Королю варварів, гостю Тісрока (хай живе вічно)! Дорогу вельможам Нарнії!

Шаста намагався відступити убік і хотів розвернути Бругу, але навіть речисті нарнійські коні не здатні добре маневрувати у такій тисняві. Жінка, що стояла за Шастою, мала в руках ребристий кошик і добряче стусонула ним хлопця межи плечі: «Гой! Що ти робиш?!» Далі ще хтось ізбоку почастував його штурханцем. Хлопець на якусь мить розгубився і випустив із рук віжки. А люду було стільки, що голці ніде впасти. Шаста не міг навіть поворухнутись. У тлумі хлопець не зогледівся, як опинився у першому ряду. Зате йому було дуже добре видно все, що тут відбувалося.

Гості Тісрока виявились зовсім не схожими на всіх вельмож, яких дітям довелося бачити того дня. Із калорменців серед них був лише вістун — він ішов попереду і вигукував: «Дорогу! Дорогу!» Ношами гості не користувались, а йшли пішки. Було їх, здається, шість. Шасті ще ніколи не доводилося бачити таких людей. Усі вони були білолиці, як і він, а дехто мав ще й біляве волосся. Їхня одежа також нічим не нагадувала калорменську. Гості мали