Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Майже по-людськи 📚 - Українською

Читати книгу - "Майже по-людськи"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Майже по-людськи" автора Тарас Титорчук. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 25
Перейти на сторінку:
бажано, тоді коли він чекатиме на пацанів, вони прийдуть — а тоді він про все на світі забуде. І про цю думку більше не згадуватиме, якщо пощастить.

«Але ж чому ця думка для тебе виглядає дурнуватою?»

Та тому що це батьки винні, ось чому! Брата, он, назвали Кольою, сестру — Людою. Нормальні ж імена! Чому б його було не назвати Вовой, як Гантелю, чи Вітьой, чи Ігорем, на худий-то кінець! Називали б його зараз Гориничем — а це вже нармальне паганяло! Натомість десь минулої осені, коли вони цмудили пиво, яке їм купив Корєш, а Гантон стирив у батька пачку «Честера», хлопці перебирали варіанти клікух для Уласа. Юра згадав «Вороніних» і того лисого стариганя, який вічно називав свого сина Люсею. Саня розсміявся, сказав, що підходить під ім’я. Улас протестував, але — це ж пацани. Так вони його з тих пір і називали.

А якби не батьки, якби не їхня любов до безглуздих сільських імен — нічого б зараз цього не було. А якби не було села, то в нього були б нормальні батьки. Тому, якщо копнути глибше, в усьому винне село. Ось де корінь зла.

Коли Улас повернув до головної дороги на розі колгоспного садка, думками він повернувся до невеличкої пригоди біля кладки. Він пішов стежкою, що обривалася на дорозі одної з вулиць і продовжувалася за іншим її краєм. Хлопець пройшов дорогу, встелену засохлими коров’ячими кізяками, і попрямував далі по стежці, яка як завше привела його до двох кладок, розташованих в десятку метрів одна від одної. Перша була широка і переважно дерев’яна — лише з жестяним покриттям зверху — та пролягала над часто висихлою канавою. Тоді він повернув праворуч, до другої кладки. Вона була металева майже суцільно. Тут малися навіть поручні. Вірніше, один — зліва, друге поєднання трубок хтось спиляв. Та не зважаючи на всю серйозність такої конструкції, животіти кладці лишалося недовго: опори, що кріпилися до берегів річки, були розхитані, скоро мали впасти, захиталась і сама кладка, коли Улас на неї ступив.

Звісно ж, сільська адміністрація не збиралася нічого робити з цим переходом через річку, як і з будь-яким іншим. Навіщо? Коли в нас є такі чудові дороги! Те, що за останнє десятиліття на отаких от хитких конструкціях напідпитку загинуло декілька осіб, що повертались з гулянок — при чому не суцільно станіські волоцюжки — міського голову, видно, не надто схвилювало. Коли кладки падали у воду і не було як перейти річку на якомусь відтинку її русла, то самі люди займалися відновленням шляху між стежками. Там де було надто глибоко, аби перейти річку вбрід, люди клали дошки, іноді не надто товсті, стовбури зрубаних дерев і так долали водойму коли треба було відвести худобу на інше місце випасання, або йти на роботу в колгосп чи в Потіївку.

Найбільш ненадійною темно-іржава кладка, часів ще Радянського Союзу, виглядала у кінці шляху Уласа по ній. Він обережно ступав на вцілілі розхитані дощечки (їх таки хтось заміняв!), тримався за трубний поручень і відчував, як місток під ним ходором ходить.

Нарешті він ступив на прибережну землю і зітхнув з полегшенням. Він знав, що кладка не обвалиться, принаймні не від його ваги і ще не зараз, та хтозна?…

Улас постояв секунду-дві, витер спітнілу долоню об джинсову тканину куртки і рушив далі.

Коні його налякали. Спочатку, це було лише одне лоша, яке паслося за метрів п’ятнадцять на одинадцяту годину від кладки. Лоша підняло голову і подивилось на Уласа, а він задивився на нього. Коник потрясав вухами, аби відігнати настирливих мух і був досить милим. Улас якраз намагався визначити: хлопчик він чи дівчинка, як з-за куща з’явився його батько.

Улас з острахом споглядав велику тварину, що дивилась на нього. Він пам’ятав слова батька про те, що ніколи не слід наближатися до коня ззаду, бо його копита можуть тебе скалічити, або й гірше. А що як кінь підбіжить до нього, розвернеться задом й хвицне ногами в груди? Улас непевно, обережно й нервово почав переставляти ногами в бік ферми. Ще можна було повернутись до кладки, але навіть якщо та не завалиться, то що він скаже батькові, коли повернеться? Коників злякався?

Ні, про коней він не казатиме. І повернення до сільської хати не входило в його плани. Тоді що він робитиме? Пройдеться сільськими вулицями до соша? Це також був не варіант. А ходити іншими стежками, ще довшими за цю, Улас наміру не мав. Він хотів якнайшвидше дістатись до зупинки, не зважаючи на те, що часу ще було вдосталь.

Завертаючи праворуч і проходячи повз коней, Улас помітив, що ті розвертаються і йдуть за кущі, до канави, де на їх чекає їхня мати, а збоку пасуться ще двійко-трійко коней. Він бентежно прислухався до звуків ззаду, бажаючи пересвідчитись, що не почує тупіт копит, які ось-ось зустрінуться з його кістками. А коли не в змозі був витримати, то поглядав назад, щоб очима побачити те, чого не чув.

Та зграйки (табуном у нього не повернувся б язик їх назвати) коней не було, і коли він вкотре розвертав голову вперед, то його погляд упав на траву біля довгої будівлі збоку. Тут рослинність була не такою густою й високою, як наприкінці будівлі — там де колись стояла огорожа, а зараз лишились одні лиш стовпи та кілька зруйнованих бетонних блоків. Там все поросло бур’янами, колюками, кропивою, де-не-де підростали молоді кущики. Проте там, куди зараз дивився Улас довгувата трава була суцільною, похиленою, ніби вся прим’ята, й припаленою сонцем. Їй лишилося недовго рости: скоро прийде Спас, похолоднішає, і природа почне занурюватися у все більш глибокий сон.

Все почалося з трави, та озирнувшись, Улас побачив посеред якого мальовничого витвору мистецтва стоїть. Колись уся галявина була обгороджена, навіть над річкою. Що тут робилося? Тут точно були великі ворота, судячи з двох великих кубів бетону біля дороги попереду, на які колись кріпились стовпи. Але для чого були ці ворота? Для чого приміщення у довгій будівлі? Кого чи що сюди заганяли? Худобу? Техніку? Челядь?

Мабуть батько зміг би відповісти на це питання, адже

1 ... 9 10 11 ... 25
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Майже по-людськи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Майже по-людськи"