Читати книгу - "Танці у напівтемряві кімнати"

Їй завжди подобалися шикарні морські пейзажі Айвазовського: шторми, аварії кораблів, хвилі і глибина. Дивлячись на «Дев’ятий вал» у картинній галереї Феодосії, вона згадувала острівні легенди про сьому хвилю, які розповідають туристам і досі. Говорять, що перші шість хвиль передбачувані і врівноважені. Та горе тому, кого настигає сьома. Вона коливається з іншими в нескінченному одноманітному танці, а потім миттєво все змітає на своєму шляху як розбирають келихи шампанського на урочистостях зі срібної таці. Для хвилей не існує поняття «до», у них є тільки «зараз».

На перервах між парами малювала сім спіралей, кола, хвилясті лінії як свідчення бажання позбутися набридливих співрозмовників. Вертикалі, нахилені вліво, мов богомола крила, рядки, безсило падаючі нижче ватерлінії, викривали у ній бунтівника, схильного зо зневіри.

Ставала дорослішою з кожним роком на життя, і незрозуміло було, мудрішою чи щасливішою. Здається, що усе, чим вона займалася – це змінювалася. Хіба це не інтригуюче красиво, коли кожного дня ми прокидаємося трохи інші? Незмінною залишалася лиш одна річ – сьомої хвилі не боялася, крила мала і не вагалася. Щоліта спостерігала як під подиху свіжого вітру з’являлися хвилі, утворюючи молочну пінку і, щоб повернутися, кидала у воду монетку. Коли дмухали вітри холодні, вода ставала льодом, продовжуючи на неї чекати, аби повернути копійку. І у цьому всьому є сенс. Вона точно знала, що не варто дозволяти своїм поглядам і ідеям розчинятися, але давати їм застигати і перетворюватися на лід теж не треба.

Вона повернулася до моря через рік, будучи абсолютно розгубленою посеред пляжної пустелі з болем в сонячному сплетінні, наче та сама сьома хвиля розігналася і з усією своєю віковою силою вдарила. Море захвилювалося, а небо почало стривожено супитися: ти чого? Ти ж ніколи не боялася? Що трапилося і чому завагалася? Тому що ніщо не вирок. І усвідомлення – початок великого Шляху і твої пісні несе морська піна.

Мовчала у відповідь і згадувала розказані морю таємниці і надії, співставляючи з тим, що отримала – невесела виходила розповідь. Неначе хвилі нашіптували сюжети нових карколомних фільмів з нею у головній ролі, а у результаті її вигнали з кінозалу і тепер не дізнатися, чим все могло б закінчитися. Хотілося залишитися там біля моря і одночасно ніколи не повертатися. Вона не любила усе те, що болить, коли хвилі відносять назад.

Єдине, що вона знала – море окрилює і витягує з душі щось таке гарне, що й уявити ніколи не могла. Тому що море не тільки дарує себе і свою любов, але й повертає тобі себе справжню, а уся вдавана холодність – просто мікс з впевненості і невпевненості в собі.

На малюнках почали зустрічалися будинки. З ганком і галявиною як розрадою від самотності. Величезними вікнами як ознаками гостинності. Тільки двері збоку і зачинені. Зате димар з промальованими цеглинками. І дерева, здавалося, всміхнені.

Усе, що ми любимо, чого боїмося, щоночі у пам’яті архівується. Усе, що старанно ігнорувалося, на полях нотатника ранком з’являється. Потім сторінки закінчуються. Нотатник викидається. Добре, що життя на цьому не спиняється.

Пляж безлюдний. Прибій обіймає ноги. Вона закрила нотатник і без жодної тривоги подумала, що вона сама – хвиля сьома, бо лімфа має такий же сольовий склад, що й морська вода, і їй невідома утома. Море живе в кожному з нас. У кожного з нас своє море.

Холодний білий екран. По ньому з невідомої далечини у нескінченність біжать наввипередки слова. Піском просочуючись крізь пальці, рядки-скитальці кружляють у власному вальсі. Не виходить зібрати до купи думки, подумаю про усе завтра вранці. На годиннику вже друга половина ночі. Мені б заснути, але поки не хочу. Після опівночі звичні правила не діють. Це час, що належить божевільним – закоханим у когось чи свою роботу почуттям суцільним, а також самотнім і вільним (за власним вибором чи вдвох). Однак у момент часу, коли один день змінює інший, легко втекти від реальності, занурюючись у мрій чортополох.

Влаштувавши переполох, у скроні стукає серце, проганяючи сон. За вікном нібито дощ, з пульсом в унісон. Взагалі-то я люблю зливу, але цього разу просто обрушується з підвіконня сніг, шукаючи новий для сну нічліг. Глибокий вдих і видих, а очі заплющуються самі. Місяць на небі трохи світла приберіг. Спокійно і тихо час сповільнює біг. Мрійники навряд врятують цей світ, але без них тягар нашої тверезої поміркованості і закостенілого розпачу був би важчим разів у три щоразу, коли здійснюємо новий на дистанцію забіг.

Ніби Махатма Ганді щоночі помираю, коли лягаю спати, але на ранок народжуюся знов під шелест голосів. Мені наснилося, що усі поспішають здатися на милість Богів, а я стою на узбіччі і дивлюся з тугою на світ холодних льодів. Сонце замерзло вперше за багато тисячоліть, залишивши трохи про тепло спогадів. Однак кутики твоїх губ пливуть вгору і мені більше не холодно. Про тебе мало що знаю – ні твоїх розчарувань, ні перемог. Тебе самого я ніколи не зустрічала. Можливо, купувала фарби, загострювала олівці і в уяві малювала. Хоча Фрейд першим висловив думку, що ми зустрічаємо тільки тих, хто вже існує в нашій підсвідомості. Тому твоя посмішка – мій розмитий орієнтир. Якщо ти з графства Чешир, то я буду королевою друїдів і навчу тебе магії епізодів.

Хочу так багато тобі розповісти, але думки штовхають і випереджають одна одну, зовсім не слухаючись мене. Лише встигаю викрикнути через плече: втечу від реальності зафіксовано і, якщо не боїшся дощу, давай просто погуляємо там10.

Знімаю корону і стаю картиною, дівчиною зі світлин Родні Сміта11. Завмирай і дивись на мене. Просто дивись. Ми ніколи не подорослішаємо. Тільки не сьогодні. Бери мене за руку і летимо увись. Усе, що мені потрібно – говорити з тобою або змусити тебе сміятися. Забудь те, яким ти був і лети за мною, не оглядаючись назад. Між нами вода і над нами теж вода. Яскраві вогні зустрічаються з ангелами на небесах.

Забиваючи голову протягом дня дурницями, запиваючи невдачі відчаю бокалами, стаємо примарами. Замінюємо радість дискохолами, совість заспокоюємо капіталами. Але тут, у