Читати книгу - "Танці у напівтемряві кімнати"

Вмикає правий поворотник і перебудовується назад на смугу руху, заспокоюється потроху і у скронях глухо стукає постійне відчуття втрати. Дорога тим часом перестає розриватися на два сірих полотнища під колесами автівки. У її голові система правосуддя для імен, які поміщає за умовні ґрати, аби не називати. Не кажучи вже про тих, які злилися в одну сіру розпливчасту Роршарха пляму. Усе, що їй на разі потрібно – тікати.

Їй чомусь здається, що це найліпший спосіб знаходити відповіді на те, що мучить і не дає ночами спати. Однак з собою у дорогу ти завжди береш себе, а самотність нових місць не набагато краще самотності звичних маршрутів. У прагненні все з'ясувати потрапляєш у капкани на кожному кроці, але не мисливців, а власні свої, втрачаючи багато спонтанних відчуттів.

Зупиняється на освітленій ділянці траси, залишивши увімкненими габаритні вогні. Залишок ночі минає, ніби вечір неділі, коли бажаєш прошмигнути в ліжко і заснути швидше, а задача максимум ще хоч тиждень залишитися цілою, не розплескати себе дорогою і не розбитися об кути будівель пташкою крихкотілою.

Вона знає, що навіть якщо болять м'язи і душа, одного разу їй не потрібно буде кудись їхати, аби втекти. Адже так добре, коли взагалі тікати не треба, бо туди, де не дім, не тягне взагалі. Там, звісно, гарно писати листи, але вдома по-особливому хочеться жити і любити, бо як інакше, адже там ночами зі скрипом росте трава, тече ріка Лтава і згорає за мить заграва.

Глибокий вдих. Він виходить надвір, кутається у шарф і у голові перебирає десятки безглуздих фраз, сказаних зопалу. Насправді вже і не памятає, з чого почалася їхня сварка. Випльовували образи один в одного як струми пару гейзерна кавоварка.

Вони сварилися і сперечалися, ніби не знали, що не забрати назад злі слова. Якщо скандал завжди на повну, то примирення наполовину, і з кожним непорозумінням новим від любові крають шматок – вона стає меншою і до її повної втрати одного разу залишиться лиш крок. Жити з іншою людиною складно вже за визначенням, тому не має жодного значення які там апріорі маєш очікування.

Перед його очима повільно рухалася автомобілями заповнена вулиця. Він думав, що їхня історія нагадує тужливу атмосферу романтичних фільмів, коли двоє зустрічаються і летять на всі боки іскри. Однак не все так просто, бо задумали скандал сценаристи. Тому один з героїв тікає або над ним гору бере апатія і він починає падати на дно велетенського акваріуму непорозуміння як рибка-скалярія. Насправді давно один одного пробачили, але занадто горді, щоб вголос про це сказати. І глядачеві показують дві різні сцени, а потім у фіналі все вирішується на мосту під звуки поліцейської сирени, коли кожен розуміє «не потрібно мені нічого іншого, жити, любити і сваритися бажаю тільки з нею (з ним)».

Чим ближча нам людина, тим складніше прощати їй помилки. Чим більше отримують, тим більше вимагають. Посварившись із нею, він подумки запитав себе, чи готовий усе залишити і розірвати зв’язки? Для нього найгіршим з усіх терзань було поступове віддалення, а відповіддю виявилося «ні», тому розмірковував, чи варто плюнути на гордість і йти наводити мости. Дивний, бо люди – не полігон для відпрацювання тактичних рішень.

Вона ж два дні переконувала себе з цього міста втекти і лякалася царапнувшого очей апострофа у je t’aime. Знайшла у валізі часів їхньої першої подорожі туристичні довідники, обирала номер каюти і бронювала квитки. Відчувала задоволення від ретельно спланованої втечі, бо знала, що насправді не поїде у подорож, якої прагнула. Вона забороняла собі навіть про нього думати, бо знала, що емоційний відгук – це сигнал до вироблення окситоцину. Чим його більше – тим сильніше емпатія, а наша підсвідомість завжди поводиться як маленька дитина. Вона вірить всьому, що бачить і воліє якнайшвидше отримати бажане. І боротьба із залежністю від єдиного бажання теж є залежністю. Хотіла заховатися за його спиною, але, залишившись без щита, стояла з усіма оголеними проводами душі, перед байдужим світом, який і знати не хотів, що можна гримнути дверима так, щоб ніхто не чув.

Він чекав і тому тішився, бо знав, яким очікування може бути нестерпним для неї. Майже як легенда про співаючих в терні, тільки без терну. Його відсутність прив’язує її більше, ніж присутність. Хоча він навряд хотів її сліз, адже цього часто не розуміють чоловіки: жінка, яка плаче, не хоче чути про нікчемність туги причин. Передати її розпач інколи – це те саме, що зіграти п'яту симфонію Бетховена на дошці нігтями. Їй потрібно знати, що, навіть якщо плаче через дурниці, ти з нею і до неї хочеш повертатися з будь-якої дороги – поспішати так, що майже летіти. Йому варто було у потрібний момент згадати, що вона може захотіти чути не те, що говорив, а його мовчання, бо лиш воно означає все. Той, хто любить, не буде ходити туди, де живуть страждання. Це як поранити самого себе.

Вони були двоє абсолютно різних героїв якимось чином створені один для одного. Трималися болю і відчаю, що володіють силою вбивчою, якщо їх не перемогти ніжністю, нехай навіть північною. Потім зрозуміли, що дорослим і впевненим у собі не потрібен нерв – краще будинок, куди хочеться повертатися, який у мороці освітлює навколишню темряву. І усе вляжеться, зійде на круги своя, утрясеться, якщо завжди залишатися один одного гідними. Не забути б, не стерти, бути тільки б з тим, хто ні кроку з голови. Вірити беззастережно. Незмінно. І щоб віра була як світ: нетлінна. Адже так просто миттєво відмовитися від людини, яка заділа твою зону комфорту. Набагато складніше дати другий шанс, повірити без жодного підтексту і тягати один одного під серцем, під шкірою у будь-якому настрої і вміти гримнути дверима так, щоб ніхто не чув.

У неї був поганий почерк. ЇЇ недбало прописна «Я» мала гордовитий розчерк. Інші літери писала просто, без химерності. У її малюнках не проглядалося майбутнього ефемерності. Принаймні