Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Ми приїхали до глави якудз на ім’я Кадуцо. У невеликому заміському будиночку з вікнами на квадратне озеро якудза, який сидів на циновці, зустрів нас так, наче ми приходили до нього щодня.

— Що привело вас до мене?

— Пробачте непоштивість іноземців, котрі звернулися до вас по допомогу, — сказав я, — але в нас немає іншого виходу, тим більше, що людина, про яку ми просимо, — наш брат, і якщо не ми, то…

— Я розумію, — сказав Кадуцо. — Що він зробив?

— Йому не сподобався соус васабі, — сказав Дмитро. — І за це нашого друга забрали в поліцію.

А я витяг із кишені плаща конверт.

У ньому були єни. Курс їх саме понижчав. А тому сума у тридцять п’ять тисяч доларів бачилася в перекладі на місцеві гроші досить переконливою.

Поклонившись (що робити? Інакше моє прохання буде просто відкинуто), я простягнув конверт Кадуцо.

— Добре, — сказав він. — Я допоможу вашому другові звільнитися.

І, подякувавши, ми вийшли в супроводі родичів якудзи, які виконували роль особистої охорони.

Те, що зараз називається «японська кухня» (у самій Японії це звуть «васеку»), остаточно сформувалося після XVII століття, в епоху Едо (1616–1867), тобто за сьогунату.

Цього разу ми поїхали до Кадуцо — володаря рибних кварталів. Раніше, під час колишніх пригод Сашка, ми вже встигли побувати в Ясунарі — глави кварталів дорогих офісів. У Мацусімі, Тярі й Тесюсо.

Та хоч би до якого із глав ста п’ятдесяти наявних у місті кланів ми зверталися по допомогу, вирішальним було не те, хто ми такі, й не те, що скоїв наш друг, а гроші, які ми могли заплатити за зроблену нам послугу.

Сашко опинявся в поліції з такою регулярністю, що це навіть перестало набридати. Ми знали, що за бійку в кінотеатрі треба платити п’ятнадцять тисяч; за бійку в ресторані — тридцять п’ять; за опір поліції — п’ятдесят; за неповагу до представника вищої касти будь-якого з кланів якудз — по сто тисяч за кожну з фаланг, яку не відріжуть від Сашкових пальців на знак покари за цю саму неповагу.

Він вийшов із занизьких для нього дверей відділку задоволений, усміхнений, у розірваних на коліні джинсах, зі слідами їжі й зелені на бортах чорної куртки (заарештовуючи, його повалили на один із ресторанних столів). А тримали Сашка в такій тісній камері, що сліди від її прутів залишилися не тільки на його спині, а й на неосяжних грудях.

— Бувайте! — крикнув він у двері й, обернувшись до нас, посміхнувся. — Привіт. Сумували без татуся?

— Я відвезу тебе додому, — сказав Дмитро.

— Чудово, — відповів Сашко. Наш гігант, який був гігантом навіть для нас.

— До речі, — кинув він Дмитрові. — 3 тебе вісімсот тисяч. Єн.

— З якого це дива?

— Вони відмовилися випускати мене, поки я не заплачу за вечерю.

— Гаразд.

А вже сівши в машину, він сказав мені:

— Дякую.

— Облиш, — відповів я.

Васабі — специфічна японська приправа, виготовлена з коренеплодів хрону, який збирають у долинах гірських річок. Хрін ретельно натирають на акулячій шкірі. Сьогодні найбільшого поширення набув васабі в тюбиках.

Того вечора Юкіко вмовила мене переодягтися в темно-синє кімоно.

— Навіщо?

— Так треба.

— Ну, добре.

Я перебравсь, і вона допомогла мені зав’язати пояс.

— Віяло, попросила вона, і я заткнув за пояс віяло. — А тепер короткий меч.

Це була гра, і я не став сперечатися.

— А тепер я погашу світло.

Її тонка рука — рукав кімоно опустився, оголюючи тонке зап’ястя, — потягнулася до вимикача.

Світло згасло, і я помітив