Читати книгу - "Останній пророк"

пригадку»:
Дай рученятко, серденько Марійко! З тобою помандруємо удвійку У ті часи, що, мовби синій дим, З багать чабанських в'ється ще нестійко… Але ось-ось розів'ється, і з ним Сплинуть згадки, як дальня коломийка.

У присвяченій дружині Маґді поемі «Канітферштан на українську мову перелицьований» (Інсбрук, 1945) Мосендз нав'язує знову до проблеми покидання батьківщини, що для неї розв'язки він шукав і в «Вічному кораблі», і в віршах циклу «Pomona Militans», і в оповіданні «Вояк відходить». У своїй новій поемі Мосендз виводить постать дяка Гордія із подільського села Токарівка і, поводивши по світу — по чужому німецькому Ґданську, — приводить його після різних пригод і розчарувань

                                      додому, Щоб там, на межах токарівських піль, Дать геть з душі чужинную оскому. Свої скарби поставити за ціль!..

Кінчається ця поема — один із найкращих творів в українській літературі на тему повороту додому, на батьківщину — патетичним викликом, що нагадує 136-й із псальмів Давидових «На ріках Вавилонських»:

О, Україно! Токарівський краю! Хай проклянуть мене синів сини, Коли тебе на іншу проміняю, На заклики чужої далини, Коли земель твоїх святому диву Скарбів душі своєї не віддам, Коли твоїм жалям і твому гніву Не офірую серця свого храм.

В Інсбруці зустрівся Мосендз і приятелював із Юрієм Кленом (Освальдом Бурґгардтом). Клен писав тоді свій «Попіл імперії», і обидва вони з Мосендзом мали багато тем для переговорення і пересправ між собою про різні явища і проблеми українського сучасного і минулого. «Ах, хахли! — писав згодом Мосендз у листі до Шумовського від 19 березня 1948 р., нав'язуючи до тодішніх зустрічей і розмов із Кленом. — Навіть у націоналізмі не можуть піднестися над Просвітою! Україна! А далі?.. Все у нас співи, хори, а опери немає, немає синтези, а як є — синтеза спільного котьолка, синтеза політграмоти… слов'янства… Один Клен розумів це, коли писав свій „Попіл“. Був великий поет! Скільки ми з ним доброго говорили. А я лаявся. А він, він дивився на мене сумирно, наче хотів сказати: „Говори до гори“».

Тривалою пам'яткою тогочасних зустрічей і приятелювання Клена й Мосендза була задумана і створена ними цікава літературна містифікація — після пародез Едварда Стріхи одна з найцікавіших і єдина у своєму роді збірка пародійних віршів «Дияболічні параболи», видана під спільним псевдонімом Порфирій Горотак видавництвом «Нові Дні» у Зальцбурґу 1947 року. Справжніми авторами цієї збірки були вони обидва — Клен і Мосендз, як це виявив потім сам Юрій Клен і як це підтвердив пізніше у своїх листах Мосендз, який і написав і підписав передмову до «Дияболічних парабол», представляючи Горотака як уродженця Горотаківки на Зеленому Клині, мандрівника по Манчжурії, Кореї, Японії, Індії, Ірану й Туреччині й… українського еміґранта в Австрії, плодючого й ориґінального українського поета, стиль якого «вироблявся під впливом Рембо і Малярме» і якому «сучасні українські поети, особливо неоклясики, допомогли… цей стиль відшліфувати». Ця збірка, яку Мосендз визначив у своїй передмові як «цікаву появу, що їй досі немає прикладу в нашій літературі», охоплює цикли «Неозірність», «Меґалострофи собі», «Меґалострофи іншим» і «На тулумбасі гір». Вміщені в ній між пародіями на різних діячів літератури і мистецтва теж і пародії на самих таких авторів «Дияболічних парабол» — Юрія Клена і Леоніда Мосендза. В пародії на останнього, написаній, мабуть, Кленом, Мосендзові присвячені такі строфи:

Нарікшись сином зодіяка, Без крил поринувши в етер, Руками ти повітря дер І віршем присмиряв макака…