Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] 📚 - Українською

Читати книгу - "Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]"

650
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]" автора В. Домонтович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]» була написана автором - В. Домонтович, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]" в соціальних мережах: 

Понад шість десятиліть, від кінця 1920-х років проза В. Домонтовича (Віктора Петрова, 1894—1969) у підрадянській Україні не друкувалася. Пропонована книжка є першою спробою повернути українському читачеві найкращі романи видатного письменника.
* * *
«Домонтович завжди був переконаний, що літературний твір пишеться для читача і повинен бути, насамперед, цікавим. Він мав смак у літературних експериментах, але він не вдавався до них у власних творах. Точніше: літературне експериментування могло бути в його творі, але пересічний інтелігентний читач не повинен був його помічати. Натомість твір мав його, читача, захоплювати перипетіями сюжету, нагнітанням настрою, інтеліґентною пікантністю, несподіваністю думки або фрази… Наслідок цього той, що твори Домонтовича можна й приємно читати, а водночас вони ховають у собі більше, ніж видно на поверхні.
Рецензенти трьох книжок Домонтовича, виданих у Києві 1928–1930 p., одностайно нападають на ці видання за їхній еротизм, який вони одначе в тій пуританській системі навіть не наважуються назвати цим страшним словом, то заступаючи його „психологізмом“, „психологічним заглибленням“, „порпанням в індивідуальних почуттях“, „інтересом до вузько-інтимного життя, до подробиць особистих взаємин“, „інтимним матеріалом“, то відсилаючи читача до паралелі з творами, особливо романами, Винниченка або Анрі де-Реньє…
Одну рису Домонтович поділяє зі своїми друзями з київського ґрона [неокласиків] — багатство літературних асоціяцій… Відкриє їх і відчує їхній смак той, хто знає ці приховані натяки, напівцитати, напівперекази… Повісті і оповідання Домонтовича можна читати просто як літературні твори. Але ще більшу приємність матиме той, хто зможе відкрити в них другий плян — плян алюзій і ремінісценцій, складне плетиво яких робить з твору майже свого роду коляж».
Юрій Шевельов, 1984

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 91
Перейти на сторінку:

В. Домонтович

Доктор Серафікус

Без ґрунту

[Романи] 

Роман як інтелектуальна провокація [передмова]

Наприкінці двадцятих років українська література пережила радикальну подію, порівнювану лише з появою «Катерини». В дев'ятнадцятому столітті народилася українська поезія, в двадцятому, в третій його декаді, після довгих мук нарешті народився український роман. Здається, в один момент застаріли народницькі побутові епопеї та солодкаві історичні романи, а разом із ними сентиментальна поетичність, орнаментальність, моралізаторський пафос та всі інші романтичні спадки української прози дев'ятнадцятого віку. Їхнє значення, щоправда, не можна недооцінювати: без сентиментальних марусь і не менш сентиментальних повій, без волів і кайдашевих сімей, без вичулених феміністок Кобилянської та мрійливих страждальців Яцкова, без психологічних ескапад Винниченка не з'явились би Микола Хвильовий та Валер'ян Підмогильний.

І справді, після «Санаторійної зони» (1924) та «Міста» (1928) писати, як колись, стало ознакою поганого смаку і тону. Звичайно, жодна літературна зміна не є моментальним актом, модернізація (а саме так найкраще назвати те, що сталося з українським романом) визрівала зсередини, поки література опановувала різні мови, стилі, шари життя, почуттів і мислення.

Одначе творців нового роману — новаторів, модернізаторів, революціонерів прози — в короткий проміжок двадцятих років було не два, а три. Окрім Хвильового та Підмогильного, існував іще Віктор Петров, їхній сучасник і майже ровесник (він народився 10 жовтня 1894 року в Катеринославі), однак людина цілком іншої біографії та мистецької долі. Того ж самого 1928 року, коли завершувалася знаменита літературна дискусія, головним героєм якої був Хвильовий, коли «самозліквідувалося» ВАПЛІТЕ, коли в харківській «Книгоспілці» вийшов роман Підмогильного «Місто», в київському видавництві «Сяйво» з'явився перший роман Віктора Петрова «Дівчина з ведмедиком», підписаний ім'ям В. Домонтович. У наступні два роки Петров опублікував біографічні романи «Аліна і Костомаров» (1929) і «Романи Куліша» (1930), обидва під власним прізвищем. Критика сприйняла «Дівчину з ведмедиком» кисло, хоча не громила. А Петров, не переставши писати художні твори, публікувати їх обачно припинив. Можливо, й через закриття приватних видавництв, зокрема «Сяйва», де планувався до виходу наступний його роман «Доктор Серафікус».

Як склалася доля Хвильового, Підмогильного, та й цілого їхнього покоління, відомо: цих упродовж довгого часу заборонених, а потім, на початку дев'яностих років, ентузіастично відкритих письменників уже давно канонізовано й досить непогано вивчено. Творчість Віктора Петрова, відомого також за псевдонімами В. Домонтович і Віктор Бер, залишається маловідомою, навіть загадковою. Його літературна й життєва доля була зовсім інакшою і значно складнішою. Він паралельно прожив декілька зовсім відмінних життів, які не лише не перетиналися між собою, а немовби заперечували одні одних.

Підмогильний та Хвильовий, користуючись означенням Петрова, якого він ужив до Чупринки, Вороного, Самійленка, Олеся, були автодидактами, — він же був професором. В українській літературі це автоматично відсувало на марґінес. Однак, марґінальна позиція в літературі його, здається, влаштовувала. Адже вже наприкінці двадцятих він уважався найяскравішою постаттю серед молодого покоління науковців Академії наук. Сьогодні можна з певністю сказати, що він справив відчутний вплив на декілька гуманітарних дисциплін: етнографію, антропологію, археологію, літературознавство. Підмогильний і Хвильовий були передовсім письменниками, Петров був передовсім науковцем, який забавлявся літературою, як екстраваґантним хобі.

Його органічним середовищем в українській літературі стали неокласики, котрі, як і Петров, мали добру освіту й поєднували професійні наукові заняття з літературними. З Миколою Зеровим Петрова познайомив Павло Филипович у кінці 1918-го чи на початку 1919 року. Петров часто заходив до журналу «Книгар», що його редаґував Зеров, потім у 1922—1923 роках вони разом учителювали в баришівській трудовій школі на Київщині. Пізніше обоє працювали в Академії наук. Згодом, уже після війни, Петров одружиться з удовою репресованого й розстріляного Зерова Софією. Найближчі стосунки пов'язували Петрова з Максимом Рильським. Із Филиповичем 1925 року виношувався спільний проект видати збірку прози неокласиків. Зрозуміло, чому Юрій Шевельов пізніше назве Петрова-Домонтовича «шостим у ґроні».

Неокласики вийшли з середовища Київського університету. Їхніми науковими школами були семінари професорів Володимира Перетца та Андрія Лободи. Тут на історико-філологічному факультеті у відділі слов'яно-російської філології (по закінченні Холмської гімназії 1913 року) навчався Віктор Петров. Після закінчення університету в 1918 році його було залишено при університеті як професорського стипендіата. Це означало, що він мав готуватися до посади професора російської мови й літератури. Він залишався стипендіатом до реструктуризації університету в Інститут Народної Освіти, яка відбулася 1920 року. Для заробітку викладав у двох київських навчальних закладах: російську мову — в гімназії Ремезова та українську мову й літературу — в учительській семінарії.

В університеті Петров брав участь у фольклористичному семінарі Андрія Лободи. Це до великої міри вплинуло на вибір першої наукової кар'єри в галузі етнографії і привело його в Етнографічну комісію Української Академії наук, якою так само керував академік Лобода. В ній Петров працював чи то від 1918-го, чи то від 1924 року (й першу, й другу дату назвав сам Петров, який в автобіографічних довідках часто подавав про себе різну, подеколи взаємозаперечну інформацію). Через хворобу академіка Лободи, і, звичайно, завдяки своєму адміністративному хистові Петров від 1927 року по суті керував усією роботою Етнографічної комісії, крім того, писав і публікував численні студії з етнографії, за які того ж 1927 року отримав срібну медаль Всесоюзного географічного товариства.

Комісія провадила величезну роботу, випускала два періодичні видання, мала чимало працівників і тисячі кореспондентів по Україні. В кінці двадцятих комісії велено було зосередитися на фольклорі радянських трудящих, будівників Дніпрельстану, наприклад, однак сам Петров працював над значно серйознішими темами: «Українські народні леґенди про неплідну матір та ненароджені діти», «Українські народні варіанти леґенди про злих жінок», «Міфологема сонця в українських народних віруваннях» тощо.

Паралельно він займався літературознавством, на початку двадцятих написав ряд украй цікавих досліджень про Григорія Скороводу, дещо пізніше — про Пантелеймона Куліша. 1929 року у Збірнику Академії Наук вийшло його фундаментальне дослідження «Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». За нього він 1930 року отримав докторат від Академії наук, яка після ліквідації університетів дістала право надавати наукові ступені. Його опонентами були Перетц та Лобода.

Але найбільше в передвоєнні роки Петров займався археологією. Він часто виїжджав в експедиції. В широкому діапазоні його тодішніх археологічних зацікавлень на перше місце можна поставити дослідження й кодифікацію так званих «полів поховань» зарубинецької та черняхівської культур. Йдеться про могильники коло сіл Зарубинці та Черняхів на Київщині й аналогічні пам'ятки в інших місцях України, щодо походження яких (слов'янського чи германського) точилася наукова та ідеологічна полеміка. Під редакцією Петрова мав вийти багатотомний «Корпус» пам'яток культури

1 2 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]"