Читати книгу - "Три сили. Як виховують в успішних спільнотах"

Упродовж 1959–1973 років сотні тисяч кубинців — противників режиму Кастро128 — втекли до Сполучених Штатів. Більшість із них оселилися в Маямі129. Як згадувалося вище, кубинські біженці[14] зазнали типового для Трьох сил краху статусу. На Кубі вони здебільшого належали до середнього івищого класів: судді, кваліфіковані фахівці, інженери, науковці, офісні працівники великих корпорацій130. Дехто походив із родин, які володіли літніми резиденціями і колекціонували живопис. Це були вершки суворо стратифікованого суспільства. А тепер їм допікало не лише приниження — адже вони займалися некваліфікованою працею істали нижчим класом, що зазнавав зверхнього ставлення і дискримінації на расовому й етнічному підґрунті, — а й злість на Кастро, який не лише переміг їх, а ще й забрав усе, що вони мали. Їхня «ганьба», як описав це один кубинський історик, «стала психологічним імпульсом, що живив їхні спроби утвердитися на економічній арені»131.

І вони справді утвердилися. У 1950-х роках Маямі все ще був переважно курортом і містом, до якого їхали доживати віку пенсіонери. Узимку тут обслуговували туристів і втікачів з холодного північного сходу 132. Нині в Маямі розташовано понад 1100 мультинаціональних корпорацій133. Місто перетворилося на глобальний економічний хаб-центр з одинадцятим місцем у країні за обсягом валової продукції134 і бурхливим діловим життям, в якому американці кубинського походження відіграють вагому роль.

Опинившись в Америці, деякі біженці мали перевагу на старті. Коли 1959 року в цукрового магната Альфонса Фанхуля135 конфіскували землі, у нього лишилося достатньо грошей, щоб купити у Флориді майже 1620 гектарів землі і знову розпочати свій бізнес. Нині корпорація Fanjul (яка все ще перебуває під контролем цієї родини) є найбільшим виробником цукру у світі, і серед її численних володінь — Domino Sugar. На відміну від Фанхуля, родина Бакарді136 (атакож багато інших представників кубинської бізнесової еліти) завзято вітала революцію і навіть організувала на одному зі своїх виробництв розкішний обід на честь Кастро, але він туди не прийшов. Упродовж року Фідель Кастро конфіскував усі активи родини Бакарді на Кубі. Перш ніж залишити країну, сім’я знищила свою найціннішу власність — унікальну культуру дріжджів, використовувану у виробництві рому, — і вивезла з собою з Куби зовсім небагато дріжджів, щоб продовжити життя своєї ромової династії в Пуерто-Рико і Мексиці.

Однак більшість біженців приїхали до Сполучених Штатів так само, як Роберто Ґойзуета, — майже без нічого. Станом на 1961 рік137 від усіх, хто залишав Кубу, вимагали відступити все майно державі. З собою вони могли взяти не більше п’яти доларів. І деякі кубинці так само, як Ґойзуета, своєю працею піднялися на вершину ділового світу. Ґедаліо Ґринберґ138 утік до Маямі 1960 року, а 1983 року купив компанію Movado — виробника годинників. Члени його сім’ї досі лишаються головними акціонерами Movado Group (а син — генеральний директор). Чистий обсяг продажів на рік становить 500 млн доларів. Карлос Ґутьєррес139 прибув до США з родиною у шестирічному віці, не знаючи англійської мови. Він став генеральним директором компанії Kellogg, а в 2005–2009 роках був міністром торгівлі США. У 1962 році Ральф де ла Веґа, десятирічний син кубинського бакалійника-гуртовика прибув до Маямі, без родини, грошей і знання англійської мови. У своїх мемуарах під назвою «Хай живуть перешкоди» він розповідає, що вижити йому допомогла урядова допомога — дешеві м’ясні консерви типу SPAM (їх привозили в контейнерах завбільшки з баночку для фарби), а щоб закінчити університет, доводилося мити туалети. У 2008 році де ла Веґа став генеральним директором компанії AT&T Mobility зі 65000 працівників і понад 50 млрд доларів річного доходу 140.

Часто наголошують на тому, що, хоча біженці й прибували до Маямі дуже бідні, на Кубі їхнє становище можна було назвати привілейованим. Дехто з них навчався у найкращих приватних школах Гавани, дехто знав англійську і раніше проводив канікули в США. Однак було б просто неправильно стверджувати, ніби ці іммігранти одразу ж легко стали повноправними членами середнього класу і високооплачуваними професіоналами. Здебільшого вони приїжджали не просто без жодної копійчини, а й «без найменшого уявлення… де поселити свою родину, а тим паче — де знайти роботу»141. Для переважної більшості з них історія успіху — це історія гарування, задавленої гордості і самопожертви заради дітей. Колишні чиновники паркували машини142, судді мили посуд, лікарі розносили газети. Жінки, які раніше взагалі не мали потреби працювати, влаштовувалися швачками чи готельними покоївками або сортували креветки на складах біля річки Маямі — це була така важка робота, що її називали Сибіром. Як сказав один переселенець, «я поставив перед собою мету: мої діти мусять увійти до середнього класу, навіть якщо мені довелося б працювати на двох роботах — і я чотирнадцять років працював на двох роботах».

Усе це може видатися дуже схожим на поверхневі життєствердні історії успіху іммігрантів в Америці, однак, за словами Сюзен Екштайн, експертки з кубинської проблематики, «кубинці більше втілили американську мрію, ніж основна частина латиноамериканців»143. Станом на 1997 рік у списку вісімдесяти найбагатших американських мультимільйонерів латиноамериканського походження було тридцять два кубинці, хоча кубинці становлять лише 5% латиноамериканського населення США144. Станом на 2004 рік понад 30% народжених у США дітей американців кубинського походження обіймали менеджерські й викладацькі посади145, тимчасом як для латиноамериканців загалом цей показник становить лише 18%. Дослідження 2002 року свідчить, що понад 90% студентів кубинського походження увіці від вісімнадцяти до двадцяти чотирьох років навчалися в університеті на стаціонарі146, а це, за наявними даними, — найвищий показник серед усіх етнічних груп країни. Лише через сорок років після прибуття біженців до Сполучених Штатів загальні прибутки їхнього бізнесу перевищили