Читати книгу - "Зодчий із пекла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Повторити пригоду ще раз. З іншим закінченням.
Хижо усміхнулась і різко крутонула руля. Влетіла в намет. Колеса слухняно почали крутитись на місці, веселим фонтаном полетів врізнобіч брудний сніг. До пряного акордеону приєдналися ніжні звуки гітари й мандоліни. Ольга спокійно сиділа за кермом. Слухала музику й курила.
Ззаду показалось якесь авто.
Шубки вона не знімала і швидко вийшла назустріч вітру, підбадьорливому морозному повітрю й своїй шаленій фортуні.
І плюнула з досади — довга коричнева сигарета тоненьким дротиком увійшла в замет.
Біля неї гальмував улюбленець ґрунтових доріг — колись білий, а нині безнадійно посірілий «ПАЗик», ущерть забитий селянами, що поверталися з обласного центру з недільного базару.
Допомагати застряглій в снігу дамі вийшли тільки двоє — підстаркуватий череватий шофер, який замість справи одразу запалив смердючу цигарку, й жалюгідно, не по сезону одягнений, але досить симпатичний кремезний молодик. Не кажучи зайвого, він сам-один швидко випхав легковика на дорогу. Похмуро підморгнув його сторопілій хазяйці:
— Ну от, всього ділов!
У нього були молоде мужнє обличчя й безхмарно-блакитні очі. В’язана шапочка сповзла набік, з-під неї вибилися на лоба темно-руді пасмочка. Навіть коротенькі, вони уперто намагались закрутитися в локони.
Але не марно старався знаменитий акордеоніст, додаючи до концертного танго щось схоже на палку «бессамамучу». Несподівано для себе Ольга розкрилась до нього, як дозріла ружа:
— Дякую! Я вам така вдячна, повірте! Засіла тут, не знала, що й робити… Як би не ви…
— Є про що говорити!
— Не скажіть! Тут таке місиво, ледь збочиш — то й не виберешся самотужки. Я боюсь далі їхати одна.
Водій автобуса не поспішав — все ще курив, радіючі несподіваній нагоді розслабитися (серед пасажирів знайшлася одна горласта цяця з дитиною, їй, бач, дим протипоказаний лікарями). Добродушно спитав у Ольги Володимирівни:
— Далеко вам іще?
— У Барвінківці.
— Доїдете, чого там. Он, візьміть цього малого, — кивнув на рудого хлопця і звернувся до нього: — Ти ж до Барвінківців квитка брав?
Той мовчки кивнув.
— О, це був би вихід! — Пелюстки фатальної жінки-троянди зловісно завібрували. — Якщо трапиться знов така пригода, буде кому підштовхнути. А я в боргу не залишусь, повірте.
— А чого ж, — відповів за рудого шофер. — У цій машині хоч не стоятимеш — чотири місця вільних. Та й решта удобств! Я сам, правда, на «Ланосі» ще не їздив, не приходилося, а чув.
Удвох вони легко його умовили, і молодик швидко переніс до легковика свою велику, проте майже порожню сумку. Сів не поруч, а ззаду, на Ольжині заперечення кинув коротко:
— Тут зручніше.
— Ну гаразд. — Вона дочекалась, поки «ПАЗик» запихтів і від'їхав, зменшила звук магнітофона й уважно подивилась на свого нового попутника в люстерко заднього огляду. — Давайте знайомитись. Ольга.
— Борис.
Проникливі читачі уже здогадалися, що це був наш знайомець, Боря Цокотюха.
Ярижська не поспішала їхати:
— Не хочете сигарету?
— Дякую. Не палю.
— Я у захваті від таких чоловіків! — Вона повернулась і злягла ліктями на спинку крісла. «Ланос» — не найменша в світі машина, але таку відстань між співрозмовниками зазвичай називають інтимною. А тут іще й додаткові спокуси: рожево-матове обличчя, насмішкуваті чорні очі, веселий кучерик на скроні, палюча музика. І смаглявий запах парфумів, запах чарівної жінки.
Борис також розпалився:
— Ви цікава жінка. Не боїтесь ризикнути.
— Чим же я ризикую?
— Нічого собі! Берете до авта першого-ліпшого незнайомця. А якщо я — бандит? Тільки з тюрми? Що тоді?
— З тюрми? Невже? Ні, справді? На злочинця ви не схожі. Чи схожі? Тоді буде ще цікавіше.
Як жагуче вона засміялася, у нього по шкірі величезні гарячі мурахи побігли!
Вона була старша й досвідченіша, а Борис кілька років майже не бачив жінок. А тут ще така краля… Було цікаво. І не лише. З такою жінкою завжди приємно й цікаво.
Він швидко переконався — наскільки.
Фатальна жінка закохаласьЦе сталося.
Розкішна темно-бордова ружа нарешті розпустилася. Назустріч нечуваній грозі. Зі зливою, буревієм, стогоном вітру.
Квіти люблять дощ. Хиляться од вітру, випростовуються, згинаються і пружно гойдаються.
Але буремна негода скінчилась, і вона залишилась у спокійно-нудному світі сама. Зрошена блискучими спогадами, які швидко висихали на сонці, залишаючи в серці нечувану спрагу.
Він вийшов на околиці й зник невідомо куди. Не залишивши ані сліду, ані ниточки для зв’язку. Тільки кинув на прощання загадкове:
— Я і сам поки що нічого не знаю. Діятиму за обставинами.
Шикарні пелюстки позакручували кінчики, намагаючись вхопитися за рештки пристрасті, яка пролетіла весняною грозою. І осипалися. Враз. Оголене стебло жадало пальців, які зберуть пелюстки у жменю.
Розчавлена троянда. Збожеволіла від кохання жінка.
Але досить метафор.
Ольга з пелюшок знала, що їй приготовано долею шалене кохання. Коли вона зустріне його, в світіне залишиться нічого не займаного цією пристрастю. Якщо треба — вона зверне гори, якщо треба — прихилить небо. Але буде з коханим. Будь що.
І ось він вийшов до неї з обшарпаного автобуса. І вона нарешті зрозуміла, який він, єдиний. Сліпуче молодий, залізно мускулястий, високий, небагатослівний. Прозорі блакитні очі, мужня усмішка, коротенькі шовкові локони кольору вогняної міді.
Приїхав ненадовго у справах. Зупиниться в готелі.
Він не повинен її забути. Ні за що! Вони повинні зустрітися. Назавжди. Ну… Принаймні, надовго.
Для чого доля привела його в Барвінківці? Саме зараз? Для зустрічі з Ольгою Ярижською?
Як і всі засліплені пристрастю жінки, вона помилялась.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зодчий із пекла», після закриття браузера.