Читати книгу - "Зодчий із пекла"

— Не скромничай! Тосику, послухай, там такі інтер’єри задумано — справжній модерн! Сходи округлої форми, перила ажурні, їх уже замовили, такий примхливий візерунок — не повіриш, що чавунні. Коричнево-жовті вітражі. Світло крізь них струменітиме — медове, янтарне, пушкінське… Там буде сонце навітьу дощову погоду.

— Віро, ти знову? — тонкі пальці стишили біг по клавішах, і мелодія стала ображено-вальсовою.

— Ні, тільки розповідаю про палац. Захоплено, як він того й заслуговує.

Болгаков тактовно спитав:

— І коли ж добудують?

— Може, наприкінці року.

— Значить, надходить дуже щасливий рік! — Антон підскочив і включився у Вірин танок.

— Ах ви ж нетерплячі! — З’явився у дверях сам Гнат Пилипович Барвіненко, батько розвеселених сестер, дядько поручика, відомий цукрозаводчик, багач і меценат. Дебелий і добродушний. — Вже скачете, гріховодники!

— Ми зустрічаємо дуже щасливий рік! Ура!

Антон з Віруською так синхронно і сильно топнули, що з ялинки звалилась найбільша за розміром прикраса — табличка з покритим блискітками написом «З Новим 1914 роком!»

Колеса грузнули в снігу, совалися туди-сюди. Ольга Ярижська роздратовано й розлючено намагалась удержати машину точно посеред колії. Відчула, як зопріла, вовняна кофтина почала липнути до спини, волосся — до лоба. Вимкнула опалення. Снігу — трохи не по коліно, третій день уже падає, а ніхто й не чухається дорогу хоча б бульдозером прочистити. І ще до Європи пнуться, ледащо!

Потрапивши в такт з «Угорською мелодією», яка, щомиті пришвидшуючись, линула з магнітофона, невдало крутонула руля й заїхала в замет. Колеса закрутилися на місці, фонтаном полетів врізнобіч брудний сніг.

Вдарила з досади кулаком об кермо й одразу полишила марні спроби самотужки вибратися із снігової пастки. Не жіноче це діло — борсатись на узбіччі. Одразу заспокоїлась і усміхнулась своєму відбиттю в маленькому люстрі. Музика ставала дедалі стрімкішою, розкутішою, Ян Табачник не шкодував клавіш свого «золотого акордеону». Пані Ольга ліниво відкинулась на спинку й повільно дістала з пачки сигаретку. Але прикурити не встигла — попереду забовваніла яскраво-червона машина.

Ольга накинула легку коротку шубку і вийшла з авто. Стала посеред дороги. Повернула голову до автомобіля, що наближався, й машинально, за давньою звичкою кокетки, звабливо усміхнулась. Природа нагородила її напрочуд білими зубами.

«Жигуль» загальмував за два метри від неї. Статний і ще зовсім не старий чоловік виліз з нього лише в пухнастому светрі й величезній вовчій шапці. Міцний чоловік, нівроку, хитроокий, з веселими губами, вона одразу охрестила його про себе — Жиголо. Він звернувся першим:

— Щось трапилося? Потрібна допомога?

Ольга давно вже звикла до того, що сама тільки її присутність викликає в усіх без винятку чоловіків приємне (для них і для неї) збудження. Вона навіть найменших зусиль не докладала, просто завжди була собою: до кінчиків пальців принадною, до біса сексуальною, до запаморочення розкутою — жінкою природною, Жінкою з великої літери, жінкою «мрія кожного чоловіка». Вона й на сантиметр не зрушила з місця, але щось підсвідоме всередині неї потяглось назустріч рятівникові усім єством, і найяскравіші її принади — пишні груди та стегна й тоненька талія — невідпорно хитнулися, міцні довгі ноги ледь помітним рухом привернули до себе увагу, губки опукло набубнявіли:

— Слава Богу, що ви зупинились! Мій коник засів у снігу й не хоче везти свою хазяйку далі.

Звісно ж, водій «Жигульонка» готовий був не те що з намету, з цього світу випхати кривдника такої чарівної дами. Удвох вони почали штовхати супостата іззаду, натискаючи долонями на багажник. З машини їх підтримала жагуча «Rio-Rita». Ярижська відчула мисливський азарт, її суперелегантні чобітки-панчохи, які так виразно облягали литки, заковзали високими підборами по укритій снігом кризі.

— Обережно! Так і впасти можна! — Він підтримав її, вхопивши вище від ліктя.

І вже не випускав.

Ольга подула вгору, випнувши нижню губку — здувала з розпашілого обличчя пасмо розкуйовдженого чорного волосся. Її зачіска завжди була акуратна та вишукана, але хоч одне пасемце обов’язково падало на лоба чи скроню. Знала, що чоловіки просто шаленіли від цього. Недарма ж її бабка була циганкою, її кров завжди кипіла. І запалювала на сто метрів довкола все, що ходило у штанях. І всі жінки вмить відчували, що поруч з Ольгою Ярижською їм світить тільки жалюгідна роль статисток. Вона, і тільки вона — незмінний номер перший. А сильну половину людства Ольга з першого погляду безпомильно ділила на дві категорії: тих, що можуть бути її коханцями, і тих, що ні за яких умов не опиняться в її ліжкові.

Цей, безперечно, міг би увійти до першої категорії…

І він це миттєво відчув.

І, мабуть, їхні душі зазвучали б в унісон. Просто тут, на дорозі. В машині, наприклад, яка гостинно розчинила назустріч дверцята. Але ззаду загальмував обтріпаний «ГАЗик-всюдихід», на боках яскраві емблеми та написи — «Міліція». З’явився ще один кандидат у рятівники:

— Що тут у вас? Засіли? Може, спробувати витягти на тросі?

Худий, наче тріска, в окулярах і верхні зуби стирчать, як у білчати. Зіпсував випадковим гравцям усю музику.

— О, пані Ярижська! Доброго дня!

Хто ж це такий? А-а, слідчий з райвідділу, молодий та вдатний. Прізвище якесь неруське… чи то Кац, а чи Кінчев. За чутками, кар’єрист номер один. Незграбно, але ввічливо відсторонив пані Ольгу від багажника й почав енергійно штовхати разом із симпатичним Жиголо.

Удвох вони швидко випхали Ольжину машину на більш-менш пристойну колію.

Їй залишилося тільки обдарувати обпаленого її подихом приємного чоловіка усмішкою, кинути недбале «дякую» кістлявому Холмсу місцевого розливу й натиснути на газ.

Притримуючи кермо однією рукою, вона запалила, магнітофон відповів акордеонним перебором ностальгійної мелодії «Гроздьев акации» і приємне лоскітливе бажання зігріло її груди, що дихали зараз повільно й глибоко.