Читати книгу - "Погана"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Мені справді подобається вбивати. Але це було не за планом.
– Ти ніколи нічого не робиш як слід.
Гаразд. Добре. Охолонь, Алві. Це сталося серед ночі. В якійсь дірі. Я можу просто зникнути.
Я підіймаю пошарпану сумочку Бет від «Гермес» і прямую назад, у порожній провулок.
Оглядаю стіни, чи немає ніде камер відеоспостереження. Озираюся на труп, що мокне під дощем. І все ж, хто він, у біса, такий? І звідки він, у греця, знав моє ім’я? Я зупиняюсь. Я не можу піти, доки не дізнаюся. Маю повернутися. Лише на якусь мить. А потім заберуся звідси. Я біжу назад до тіла, присідаю над ним. Засовую руку в кишеню його куртки й намацую шкіряний гаманець.
У ньому румунська картка – посвідчення особи. Згідно з нею, його звали Драґос Ґабор, але це ні хуя не означає. Це Ніно послав сюди цього хлопця, щоб обібрати мене? Чи щоб уполювати мене й заманити в якесь тихе місце? Я вдивляюся в його потворне обличчя. Чи він теж із їхньої банди?
Я кидаю гаманець у смітник. Грошей там усе одно немає. Перевіряю ще одну його кишеню. Два мобільних телефони. Це дивно – два телефони. Один для дружини і один для коханки? Один із них схожий на телефон Ніно. У нього був такий, побитий життям старий «Соні». Чорний, із репнутим екраном. Може, це просто випадковість…
Але потім до мене доходить.
Ніно тут немає, еге ж?
Тільки його дурнуватий телефон.
Він, падлюка, мене перехитрував. Я так і знала. Він, либонь, знав про застосунок. Б’юся об заклад: Ніно заплатив йому, щоб він привів мене сюди. Що ще напланував той йобаний гоблін?
Я почуваюся ніби під водою, все глибше, потопаю, шукаю вихід, зовсім розгублена. Знов оглядаю провулок, але тут нікого, принаймні поки що. Треба забиратися звідси.
Я переглядаю контакти в телефоні Бет, прокручую їх тремтливими пальцями. Екран блищить, мокрий від дощу. Зрештою я знаходжу «Ніно Бруска». Натискаю «виклик» і чекаю.
За мить «Соні» починає дзвонити. Я беру його та дивлюся на екран: «Елізабетта Карузо». Так почали звати мою сестру, коли вона вийшла заміж. Ось і доказ: це телефон Ніно. Я чую його автовідповідач: «Ciao, sono[23] Ніно Бруска…» – і вимикаюсь. Не можу чути його голос. Здається, що він десь поруч.
Я запихаю телефон у свою сумку та дивлюся на чоловіка. Про що я тільки думала? Не можна кидати його тут. Я маю діяти швидко. Не слід гаяти ані секунди. Я хапаю його за литки й тягну, висолопивши кінчик язика з куточка рота. Мені доводиться йти спиною вперед, нахиляючись, щоб врівноважити його величезну вагу. Але навіть так він важкий. Хух, і чому трупи стільки важать? Я скидаю взуття на високих підборах. Так краще. Він середньої статури, середнього зросту, але якийсь важчий, ніж здається. Я смикаю його, і його тіло тягнеться по землі, ніби замість кісток у нього металеві труби. Його обличчя скорчене в гримасу. Ряба шкіра – брудно-біла. Я відкидаю з дороги кілька пакетів зі сміттям – чується хрускіт розбитого скла – і підтягаю тіло до стіни. Кожен мій м’яз напружується. Молочна кислота. Пекучий біль.
Я хапаю пакет і кидаю йому на обличчя. Ще один куль сміття – йому на груди. І ще пару – на ноги. Ну й досить, принаймні поки що. Він не буде тхнути ще пару днів. Але до того часу я вже зникну, давно й далеко. Та й тут уже й так добряче смердить.
Я відступаю й оглядаю його імпровізовану могилу. Жодних ознак тіла, лише купи сміття. Непогано, хороша робота. Думаю, я впоралася. Добре, з урахуванням усіх умов.
Тепер іде справжній дощ, і прохолодні краплі поцілунками падають на мою шкіру, яка палає. Я глибоко зітхаю, почуваючись уже краще. Спокійна, зібрана. Я молодець. От бачиш, Алві, ти професіонал. Не варто лякатися. Я розглядаю свою пошарпану сумочку «Гермес». Вона вкрита гидкою грязюкою. Брудно-чорна. Я накидаю її на плече та запалюю собі цигарочку.
Я пробираюся порожнім аеропортом, позіхаючи, брудне взуття несу на зігнутому пальці. Мені треба купити ще один квиток. Назад, до Лондона. Неймовірно. Таке грьобане марнування грошей. Я ж щойно приїхала сюди. Сподівалася найближчими днями опинитися в Монако. Попивати «Неґроні» в Монте-Карло, тринькаючи свої нові величезні статки на «Діор» та «Ів Сен-Лоран». Але ні. Поки що ні. Нам спокій тільки сниться. Тож, здається, час повертатися до рідної Британії. Жодна каса ще не працює, тож я не можу купити квитка в один бік. Падаю на стілець у залі очікування. Доведеться мені чекати. Повірити не можу, що Ніно обвів мене круг пальця, покидьок. Тепер я справді, справді розлючена. Чорт забирай, що за гру він веде? Надсилає мені квіти, романтичну цидулку, а потім наймає якогось придурка, щоб той мене вбив? Вам доводилося чути про щось більш шизофренічне?
О Господи, та він же гірший за Бет.
Сидіння тверді, пластикові, і я просто під струменем вітру з кондиціонера, перед широкоекранним телевізором. По телевізору йдуть румунські новини, з вимкненим звуком і з субтитрами. Навряд чи той крадій потрапить до новин, якщо/коли його знайдуть. Він не був молоденькою білявкою, як Бет. Він був не надто гарненький (один або два бали з десяти). Сподіваюся, що я досить добре його сховала. Може, варто повернутися назад і перевірити? Але ні. Головою думай, Алвіно. Ніколи не можна повертатися на місце злочину, це головна прописна істина. Їм ніколи не знайти знаряддя вбивства (мої руки прикріплені до моїх плечей). Жодних відомих мотивів. Жодних камер, я ж перевіряла. Я виїду з цієї країни за лічені години. Усе це мені вдається краще й краще. Я витягаю руки над головою, знову позіхаю й розслаблююся.
Я беру айфон Бет і клацаю на застосунки.
Цікаво, чи є в Бет «Тіндер».
Розділ п’ятийВидалю той дурнуватий застосунок для стеження. Він більше не потрібен. Як мені далі шукати Ніно? Що мені зробити? Може, я багато годин тут просиджу, доки не вилетить наступний літак до Лондона. Клацаю мобілкою Бет. «Тіндера»[24] немає. Це була не її царина. Навряд чи вона взагалі про таке знала. Чи про «Геппн»[25], чи про «Гіндж»[26], чи про «Ґріндр»[27], чи про «Бамбл»[28], чи ще про щось таке. Я завантажую «Тіндер». Мені просто цікаво. Хочу побачити, який вигляд мають місцеві жителі. Чи є в мене час на швидкий секс в аеропорту? Я могла би влаштувати коротенький курортний роман. Міг би з’явитись якийсь приголомшливий румунський кардіохірург і вибити землю в мене з-під ніг… Я завантажую застосунок, знаходжу фотку Бет і реєструюсь як Бейонсе. Ну а що? То й що, що це фейк? Таке зараз і є все моє життя.
Так.
Так.
Так.
Так.
Зустрічі шукаю.
Аж слиною стікаю.
Стефан.
Крістіан.
Міхай.
Ніколае.
Хлопчику, та ти соковитий.
З кимось таким мені час би убити.
Модель?
Дублер?
Бетмен.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погана», після закриття браузера.