Читати книгу - "Промінь"

О сьомій ранку під стелею каюти заспівали птахи. Максим виліз з-під ковдри. Дивні думки, які почали навідувати його кілька днів тому, ніде не поділися: тепер він подумав ні сіло ні впало, що ті птахи давно виздихали. Розсипалися на порох. А їхні голоси звучать досі.

Він зварив кави й залишив у термосі — для Марії. Склав фігурку з паперової серветки — чи то звір, чи то птах. Поклав у чистий кухоль: вона прокинеться і засміється. Якщо любиш когось, спробуй його розсмішити.

Прийняв душ і одягся. Марія спала: її лице було таке спокійне, таке світле й мирне, що Максим простояв секунд тридцять, нерозумно всміхаючись, перш ніж згадав про час. Вона сказала: «Ти перестав ходити на океан…»

Вулички-коридори були вимощені гладеньким і шорстким, теплим і прохолодним деревом, каменем, пластиком — для сенсорної різноманітності, для любителів ходити босоніж. Максим вибрався з вежі на схил, покрокував по стрічці ескалатора, потім зістрибнув на стежку. Обернувся, щоб подивитися на замок у матовому ранковому світлі. Ледь не спіткнувся об робота-прибиральника: той совався на узбіччі, збираючи невидимі порошини. Робот прошмигнув у нору: судячи з черепахового малюнка на корпусі, це був Кайзер. Максим зітхнув. Усі ці роки йому дуже не вистачало звірів. Суворий карантин, умови польоту: на Новій Землі їх зустріне інша фауна. Білки, що скачуть по деревах у рекреаційці, пелікани, що висять над хвилями океану, насправді — об’ємні картинки. З нудьги почнеш давати імена роботам-прибиральникам…

Зате як зрадіють наші діти й онуки, коли нарешті побачать справжні хвилі й справжній ліс, справжній світанок, справжнє небо. Вони дивитимуться в небо, а я подивлюся на їхні обличчя, коли…

Холодна хвиля по м’язах, потік мурашок по шкірі. Відчуття, наче щось стисло груди. Спів птахів і запах мокрої трави. На секунду йому здалося, що це і є Прибуття. Це співають справжні птахи, не запис, не імітація.

Підлога нахилилася й стала сторч.

— Допоможіть! Промінь… з’єднай мене…

Останнє, що він побачив, була краплина на похиленій травинці-волоті. А потім світло згасло.

Вони сиділи за квадратним столом в «офісі» — великій кімнаті, обставленій, як переговірна. На неосяжному екрані під стелею відображалися три рядки по десять квадратів-днів: календар експерименту. Перший день був обведений червоним і переливався, наче дешева реклама.

Славік сидів, розвалившись на стільці, Еллі — зібрано, як кішка перед стрибком. Марго мерзлякувато обнімала себе за плечі. На стільниці з димчастого скла перед кожним лежав смартфон з великим екраном: 9-58. 9-59…

Над столом беззвучно виникла голограма: космічний корабель, схожий на хижого метелика посеред темного космосу. Усі четверо здригнулись, а Марго ще й підстрибнула на стільці.

— Вітаю вас, учасники програми, — сказав знайомий голос. — Як вам уже відомо, я Промінь, штучний інтелект, ваш асистент. Первинна інформація буде доступна в пам’яті ваших пристроїв після початку експерименту, мовою, встановленою у налаштуваннях вашого смартфона. До початку залишилося п’ять… чотири… три… два… один…

У Дениса зсудомило ногу. Він засичав крізь зуби, схопився за гомілку, став розминати м’яз.

— Почали!

Славік, Марго й Еллі одночасно потяглися до стола й схопили свої смартфони. Денис спізнився, борючись із судомою; нічого страшного. Це не спринт, а марафон. Триста шістдесят п’ять днів на кораблі «Промінь» минають за двадцять чотири години, отже, за кожну годину минає п’ятнадцять днів… і ще дві десяті, можна округлити. За кожну хвилину минає шість годин на кораблі. Ось біль і минув, можна розслабитися.

Лице Еллі навпроти, підсвічене екраном, було відчужено-зосереджене. Славік висолопив кінчик язика: схоже, він знайшов у інтерфейсі ігрову опцію, і тепер керував картинкою на екрані, як геймер, розважаючись. Марго читала — її очі металися туди-сюди. Денис подумав, що в кожному класі є така Марго: тиха, бліда, захоплена романами про секс із вампірами.

Він нарешті взяв зі стола свій телефон. Незнайома система, але чудовий, інтуїтивно зрозумілий інтерфейс. «Склад екіпажу», «Поточний статус», «Основні технічні дані». Багато інформації, хоч би не потонути. Не можна поспішати, не можна пороти гарячку; це не спринт, це марафон.

Апарат ледь не вислизнув з вологої долоні. Ти ба, як заважають нерви. У кімнаті було холодно, а може, він сам охолов, бо, здавалося, від його пальців смартфон от-от покриється інеєм…

Моргнуло табло на стіні — календар згас, замість нього з’явилася система чисел та графіків. «Поточні параметри: населення — 502, щастя — 75 %, цивілізація — 90 %, осмисленість — 80 %.

— Якісь вони сонні, — Славік перевів погляд з телефону на табло й назад. — Влаштували б конкурс домашнього порно… А то ледве повзають, як мухи…

— Не вистачає десяти відсотків, — пробурмотіла Марго. — Сенс повинен бути дев’яносто. Вісімдесят — незалік.

— Слухайте, — оживився Славік, — у мене ідея! А зробімо так, щоб на них напали інопланетяни…

Еллі закотила очі до стелі.

— Жукоподібні, — меланхолійно відгукнулася Марго, і Славік подивився на неї із сумнівом. Марго не всміхалася.

— Я серйозно, — Славік уперто помотав головою. — Це ж круто! Зовнішня загроза, з якою вони будуть боротися. Спершу нароблять у штани, потім урятуються і всіх переможуть. Це життя! Сенс у всієї компанії відразу встане на дванадцяту годину й стоятиме, як палиця…

— Славік! — з роздратуванням осмикнула його Еллі.

— Наваляти прибульцям — це ж шикарна мета!

– Їм треба не «наваляти», а народити й виховати двісті дітей…

— Переможуть жукоподібних — і нехай родять. Та не по двоє, а по п’ятеро, як мінімум, і вчать їх бойових мистецтв, бо ану ж вороги вернуться…

— Перестань верзти дурниці, — Еллі вже насилу стримувалася. — Якщо ми довеземо до