Читати книгу - "Небезпечний свідок"

Обережно ступаючи, рушив попід стіною до ящика. Лівою рукою підняв трохи кришку, а праву всунув у щілину. І раптом з жахом висмикнув назад. Пальці намацали погон з двома маленькими зірочками і холодне задубіле людське вухо.

Вийшовши з під'їзду, я перейшов вулицю і зупинився біля скверика. До лікарні йти не хотілося. На душі було святково. Завтра ми підемо в кіно, будемо увесь вечір разом! Аж не вірилося у таке щастя. Я стояв трохи розгублений і неуважний, з піднесеним настроєм, забувши про все, окрім небайдужої мені людини за жовтою шторою, чий силует виразно виднівся у вікні другого поверху. Вже й забув, коли стояв отак хвилюючись під вікнами жінки, сповнений тріпотливим піднесенням блаженно мружачи очі в передчутті близького кохання.

Однак до затуманених почуттям мізків спочатку невиразно, а потім усе відчутніше сунула думка, що я не сказав Наталі чогось надзвичайно важливого. Пригадав, як вона з насолодо шматувала листа, і враз тривога охопила мене. Не сказав, що телефон прослуховується і за нею стежать.

Я зробив було кілька кроків до під'їзду, але помітив, що навперейми мені з глибини скверика кинулася чоловіча постать Упізнав п'яничку, котрий куняв на лавці по сусідству годину тому, коли я чекав Наталю. Заступив дорогу, ноги широко розставлені, в правій руці порожня пляшка. Зараз попросить закурити, подумав я. Але незнайомець виявився на голову вище своїх колег по вициганенню цигарок у перехожих, бо проказав перше речення тверезим чітким голосом, майже чистою українською мовою, голосом від якого у мене пробігли холодні мурахи по спині:

– Іди звідси, паря, поки не пізно, бо без зубів залишишся!

Ясна річ, кому хочеться залишатися без зубів такої гарної серпневої ночі, однак власна гідність не дозволяла боягузливо відступити, тому я стояв мовчки й пильно розглядав незнайомця. Капелюх насунутий на очі, неголений, вищий мене, статура атлета, м'язи так і грають під обшарпаним одягом. Молодик мав так літ двадцять п’ять – тридцять, а може, й більше.

– Щоб я тебе, паря, тут не бачив! Ще раз повторити? – підступаючи ближче, погрозливо прохрипів він.

Я захвилювався. Нахабства не переношу з дитинства, завжди боляче сприймаю образу, втрачаю одразу голову і кидаюся, не думаючи про наслідки, себе захищати. Напружився, стиснув кулаки, важко засопів. Раптом у голові майнула думка: це не п'яничка, а людина з органів, або рекетир. Хоче настрашити, провокує до сутички, гадає – вцідить у зуби, я втечу і ніколи ноги моєї тут не буде. Не на того натрапив, паря! Шкода, зовсім не хочеться псувати настрій. А може, стерпіти, піти геть, нехай думає, що маю його за п'яничку?… Зволікати нема часу, пляшка он тіпається в руці, невже вдарить? Я потягнув ніздрями повітря, вловив запах вина, певне, аби ввійти в роль, виконуючи завдання (не пропадати ж добру), він таки приклався до пляшки.

– Пити треба менше, паря, – сказав я, і не випускаючи з поля зору праву руку молодика, обережно відступив назад й покрокував вулицею не озираючись.

Дійшов до перехрестя. Жовтим оком блимав світлофор. Крадькома зиркнув через плече. «П'яничка» бовванів біля Наталиного будинку. Рушив у напрямку лікарні, нехай бачить. Потрібно її попередити, хто зна, що він затіває? Швиденько обійшов квартал і вийшов на вулицю Сагайдачного з іншого кінця. Було доволі темно і я, скрадаючись, рушив поволі попід стінами. До її дому залишалося метрів із сорок. Зупинився в якомусь темному дворі, аби передихнути. Притулившись до стіни, обережно визирнув. Раптом відчув, як щось холодне гостре вперлося під ліву лопатку.

– Стояти! Не рухатись! – зненацька пролунав над вухом владний шепіт. – Вас же, чоловіче, попередили. Невже нічого не тямите?

Від несподіванки, я оніміло закляк на місці. Руки засіпалися, сорочка вмить прилипла до тіла. Боявся поворухнутися і ковтнути слину, котра чомусь почала швидко скупчуватися у роті, подібне зі мною траплялося в кріслі стоматолога, коли лікар вмикав бурмашину. Скільки я отак стояв здерев'яніло, навіть не знаю, тоді здавалося – вічність, а насправді, мабуть, лічені секунди. Коли минув шок і в макітрі трохи розвиднілося, подумав: дуло пістолета під лівою лопаткою, якраз вцілить у серце, оце вскочив у халепу! Якщо рекетири – вб'ють, оком не змигнувши, навіщо їм живий свідок? Вітер дув у потилицю і доніс до мене запах парфумів, приємний, ніжний. Ясна річ, вмирати під такий запах набагато приємніше ніж під дух «бормотухи», але як я цього типа раніше не помітив? Де він стояв? З'явився, наче привид. Культурний, бач, на «ви» зі мною, інтелігент, не те, що нахаба зі скверика. Косяком з чиєїсь квартири другого поверху, падало світло і мені було видно лише ноги нападника. Звернув увагу на його франтівські, сталевого кольору, з рубчиком, туфлі фірми «Саламандра», точнісінько такі я бачив весною на начальникові міського відділу КДБ, коли він виступав на зустрічі з творчою інтелігенцією нашого міста. Якщо нападник з органів, то боятися нема чого, стріляти не буде. Але навіщо пістолет у спину випадковому перехожому тицяти? Їхня зброя – розум, інтелект. Невже Наталя така важлива й небезпечна для держави особа, щоб нею цікавилися стільки народу з органів?

– Зараз підете прямо, не озираючись, до світлофора, а потім – до лікарні. І спробуйте лишень кому слово сказати, інакше… – чітко вимовляючи слова, сказав незнайомець а для більшої переконливості, що не жартує, сильніше вдавив у спину дуло пістолета. Мені аж боляче стало, синець під лопаткою напевне буде, подумав мимохідь.

Я відірвав руки від стіни і на здерев'янілих, наче взутий у тісні дубові черевики, ногах подибав вулицею. Рекетири чи люди з органів? Вистрілить чи ні, пульсувала в голові думка? Це ж дикунство, варварство, у наш цивілізований вік нізащо укокошити людину! Нейтральну людину, котра до політики жодного відношення не має. І до бізнесу, до речі, теж. Правда, я – свідок, можу дещо й розказати. Про білу «Волгу» з двома антенами, «дев'ятку», котра за мною їхала, про товаришів, що в лікарню приходили, про «п'яничку» й «інтелігента» в мештах фірми «Саламандра»…

На щастя постріл не пролунав. Я йшов не озираючись, хоч