Читати книгу - "Небезпечний свідок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– І ніколи не знайдуть. Невже ви цього не розумієте? З ними інакше треба чинити. Вбивати, як скажених псів, прилюдно, щоб усі бачили! Мого діда закатували в тюрмі у сорок першому році, коли совєти відступали з міста. За що, питається, його, вчителя музики, підвісили в підвалі на гак, відрубавши перед тим голову?… Не вірите? У мене є свідчення очевидців. Я навіть знаю прізвище того, хто рубав. І він тут, у нашому місті І не тільки мого діда замордували. Десятки невинних людей, сотні, тисячі! І ходять кати містом, орденами хизуються. Фашисти так не чинили, як ті виродки. Тата вбили в п'ятдесят третьому, скололи багнетами у стайні, він у сіні ховався, мені два роки було. Мама на Сибірі померла. тітка мене врятувала, метрику іншу виробила… Нічого, я їх ще виведу на чисту воду!
– То ви знаєте автора листа? – запитав я.
– Знаю.
– Хто він?
– Навіщо вам це? Ви, здається, сюди не для того прийшли, щоб з’ясовувати особу анонімника? – великі проникливі очі дивились насмішкувато, як на дитину, котра нічого не тямить. – Хочете ще кави, коньяку?
– Ні, дякую. Я людина, котра захоплюється, можу і всю пляшку видудлити.
– Не переживайте, у мене ще є. Наливайте, я хочу випити.
Я долив її чарку по вінця, а собі хлюпнув трохи – до половини.
– За що вип'ємо? – запитала Наталя, сміливо зазирнувши в очі.
– За те, щоб жінкам ніколи не писали таких листів, – сказав, і жартома додав: – Приїде чоловік з Польщі, він вам влаштує допит, де коньяк подівся.
– Не влаштує, – впевнено відказала. – Якось відбрешуся, скажу, колежанка в гості приходила. Та він на такі дрібниці й уваги не зверне, якби кілька ящиків чи вагон пропав, тоді інша справа…
– Ревнивий він у вас…
– Так, маєте рацію, страх який ревнивий, чисто тобі Отелло! Треба чим скорше розлучатись, бо задушить колись у ліжку. Кроку без його пильного ока не можу ступити. Не життя, а каторга. Сама собі дивуюсь, як дотепер терпіння вистачило, а хочеться хоч трохи по-людськи пожити, без сцен і сварок, тим паче, тепер, коли від Москви відриваємося.
Наталя випила до дна, щічки у неї одразу зарум'янилися і в очах запалахкотіли бунтівні вогники. Підперла кулаком підборіддя і проказала:
– Дай Боже, аби скорше наша Україна стала, самостійною Аби геть пішли москалі й запроданці, аби тріснули пута чужих ординців, дай Боже.
В її голосі не було ненависті. Звичайні слова жінки, яка сказала те, що думає. Але в душі у мене залишився неприємний гіркий осад, наче це сказала не молода вродлива жінка, а літня бабуся, котра прожила вік і добре знає життя.
Я глянув на годинник.
– Вже майже дванадцята, піду, можуть у лікарню не впустити, дякую за гостину.
– Я теж вдячна, що сумку донесли, – мовила вона, підводячись. – Відверто кажучи, я вас за Серьожу-кедебіста спочатку прийняла, а ви – Сергій, правда?
– Правда, – твердо відказав, витримавши її пильний погляд. – Може, завтра у кіно підемо?
– У кіно? – здивовано перепитала, аж бровенята на чоло скочили.
– Вам потрібно трохи розслабитись. Чекаю за десять до восьмої в центрі, де перший номер трамваю зупиняється.
7Вони, мабуть, і не знають, кого викрали. Прийдуть, подивляться, зрозуміють, що помилилися і відпустять. Авжеж звільнять вони тебе, скажуть: іди, чоловіче, з Богом, ще й вибачаться. Попросять слізно, аби нікому не казав, тримав язик на колодці! На дурнів розраховуєш, на порядність аматорів. Не тіш себе ілюзіями, дивись на речі реально. Не випадково тебе викрали. А от з якою метою, для чого, навіщо – інше питання. Отже, вибратися з цього льоху живим – надії мало. Ліквідують тебе, вб'ють. Навіщо їм випускати на волю свідка?
Трирічного сина шкода. Як він буде без батька? Уявив, як він іде, тупає перевальцем, мов маленький ведмедик, і боляче защеміло в грудях. Мій хлопчик, моя любов! Коли дивлюся на нього, проймаюсь внутрішнім захватом, святковою легкістю, безмежним, навіть пихатим, гонором. Пишаюся, радію, коли бринить, ллється, вібрує з його пухкеньких червоних уст-пелюсток: «Тільки тато». Найчистіша, найніжніша мелодія! «Тільки тато», каже він, лише я мушу з ним бавитися, годувати, вкладати спати, співати пісеньку, розповідати казочку, давати ліки, коли хворий. Тільки тато мусить бути біля нього. Найбільше довір'я, найбільша пошана. Невже я ніколи не побачу свого сина?…
Згадав про ящик. Хто в ньому лежить? Однак, який дурень триматиме мерця в підвалі? Рукою помацати, пересвідчитись, чи справді там труп? Ні, на таке у мене духу не вистачить. Треба щось робити, не можна сидіти й чекати, коли за тобою прийдуть. Обнишпорити всі закутки, а раптом пощастить знайти шматок залізного прута. Чи поручні від сходів поламати?…
Обережно обмацав конструкцію. Надійно змайстровано, на совість. Щосили натиснув руками – приварені до сходів мертво, ще й косинцями закріплені. Спробував ногами – наче рухається. Якщо ривками, ударами, за кілька годин можна й зламати. Але тихо, щоб не почули нагорі.
Я вперся спиною до стіни і почав ногами гнути поручні. Піт заливав очі, боліли м'язи, від напруги в голові били дзвони. Знесилений падав на підлогу, занурювався в дрімоту, схоплювався і знову ставав біля стіни. Мета була одна – відірвати, здобути знаряддя захисту. Серце вискакувало з грудей, охоплював відчай, здавалося – ніколи я не відламаю поручні, а ще ж від них поперечину треба потім відірвати. Годин п'ять, мабуть, працював, а може, й більше. Нарешті в руках десяти кілограмова залізяка довжиною з півметра… Відчув полегшення, навіть радість. Закортіло негайно діяти, бити прутом у ляду, кричати, кликати супротивників до бою. Одначе тверезий розум підказував не поспішати. Нароблю шуму, ґвалту, прийдуть і швиденько зі мною розправляться. Краще сидіти й чекати. Вони мусять прийти і тоді… Треба добре продумати все, правильно розрахувати, чітко, до найменших дрібниць, обмізкувати деталі, адже від них залежить життя. Напасти зненацька, раптово, несподівано. Вперіщити щосили по голові, оглушити! Потім по сходах в гараж, а там – воля. А як прийдуть двоє?… Як би не склалося, але без опору їм не піддамся.
Настрій поліпшився. Становище вже не здавалося таким безнадійним. Голоду не відчував, лише мучила спрага та боліла голова. Води б ковток, щоб не так дерло в горлі, подумав, і одразу перед очима з'явилися пляшки з пепсі-колою, пивом, квасом, мінеральною водою. Облизав потріскані губи, ковтнув заздрісно слину. Лишень би вибратися звідси, ех, і нап'юся я ж тоді! Чому вони не йдуть? Скільки ще чекати? А той дерев'яний ящик у кутку гіпнотизує, притягує, тисне на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небезпечний свідок», після закриття браузера.