Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Згадалося просто. А де той Степан-Стефан зараз?
— Та на каторзі, в Сибіру. Коли арештовували, він по поліції стріляти почав і найбільше отримав. Потім листи писав, перепрошував. Кажуть, і на фронт просився, щоб на війні спокутувати провину. Але не взяли його до армії. Бунтівник же. Ох! — застогнав Ілля, коли візок на вибоїні стрибнув.
Довіз я Іллю до лікарні, там мені подряпини на спині обробили і нову шинельку дали, бо стара наче сито була. Потім швиденько в контору поїхав. Хотів зі Степановим батьком поговорити. Але виявилося, що старий Кравченко помер кілька років тому від серцевого нападу. Всі казали, що за сина, за Стьопку переймався. А Стьопка ще восени з каторги втік і зник. Усі вважали, що десь у тайзі помер, і не було ні звісточки від нього. Почав я розпитувати про родичів і з’ясував, що Степанів дядько жив на хуторі у степу. Подивився на мапі. Виходило, що верст за десять від того місця, де Ілля гроші викинув. Зовсім цікаво стало. Вийшов із контори, домовився з мужиком, який мене з Іллею в Єлисаветград привіз, щоб іще повозив. Мужик погодився, а коли гроші наперед отримав, зовсім повеселішав. Але тільки від’їхали, зупинив нас городовий. Той самий, якого я вчора напував. Тепер он із похмілля руки трусяться і щоки порізані, бо голився невдало.
— Пан справник вас бачити бажає.
— Увечері заїду.
— Ні, зараз вимагає. — Городовий був переляканий. Я на нього гримнув, але побачив, що переляк не переб’ю. Сказав їхати в поліцію. Вже коли під’їжджали, дав я візнику рубль і сказав трохи осторонь почекати.
— Як за півгодини не вийду, лети до лікарні, до того хлопця, якого ми привезли, скажи, що зачинили мене в поліції, виручати треба. Він тобі ще рубль дасть. Зрозумів?
— Зрозумів, — кивнув візник.
Я вийшов і пішов пішки. Мене провели в кабінет до справника, чоловіка років п’ятдесяти, вже добряче п’яного.
— Чим зобов’язаний? — спитав я холодно.
— Що ж ви, Іване Карповичу, правила порушуєте? — спитав він. Мабуть, очікував побачити моє здивування. Але я не здивувався, бо нітрохи не сумнівався, що приїзд мій не залишиться в таємниці.
— Які такі правила?
— Я у повіті господар, і якщо збираєтеся тут рити щось, дозволу спитати треба.
Справник дивився на мене роздратовано.
— Тон вашої розмови видається мені неприпустимим. Я працюю тут на прохання акціонерного товариства «Ельворті Роберт і Томас» і... — Я хотів показати йому, що маю потужну підтримку в Єлисаветграді, але справник наставив пістолет. Такий самий браунінг, як і в мене, тільки мій був у кишені, і це різко зменшувало його корисність.
— Руки вгору! — сказав справник. Якось не помітив я в його очах сумнівів щодо того, чи буде він стріляти, якщо я чинитиму опір.
— Ви що творите?
— Руки вгору! — У цього п’яниці з непевними руками погляд несподівано зробився холодним, гадючим. Руки я підняв. — Дарма ти сюди приїхав! За грошима полюєш? Тільки не бачити тобі грошей! Не бачити!
— А тобі бачити тюрму, каторгу. У Сибіру бував? А доведеться. — Я навмисно намагався його розбурхати. Бачив, що нічим його не переконаю, і сподівався лише на те, що роздратується справник і дасть шанс його обеззброїти. Але цей змій не підходив близько і тримав мене на прицілі.
— Узяти його! — крикнув. Я почув позаду кроки. Озирнувся. На мене бігло одразу троє стражників. І не просто так, а з кийками. Одного я відштовхнув, але два інших почали мене гамселити, збили з ніг, повалили, зв’язали.
— Не рипайся! — Справник приставив мені до потилиці дуло пістолета.
— Ти розумієш, що підписуєш собі смертельний вирок? — спитав я. Справник хрипко засміявся. — Всі знають, що я до тебе пішов! Ельворті тебе знищать!
— Не знищать! Це за царя англійці сміливі були, бо мали в столиці придворних покровителів. А зараз не мають, а я маю! Хай тільки полізуть! Одразу їх знищу! Та й не полізуть! Бояться вони! Я в них сорок тисяч забрав — і хоч би щось писнули!
— Я — не сорок тисяч! За мене тебе зітруть на порох!
— Хто зітре? Та ти в тюрмі сидів, і якби царя не погнали, на світ білий би не вийшов! Нікого в тебе немає, і нікому ти не потрібен! Ходив тут, рознюхував! Хотів гроші забрати? А вони мої! Хто в мене щось забрати хоче, той довго не житиме! Навіть Іван Карпович Підіпригора, найкращий сищик імперії! — Він неприємно зареготав. — Читав я твої пригоди, читав. І знаєш, що мене дивувало? Чого всі з тобою панькалися? Патякали щось, гралися, інтриги якісь розводили, обдурити намагалися чи залякати. Але ж ти хитрий жук, ти їх завжди дурив і перемагав. І от я подумав: навіщо з тобою зв’язуватися, в ігри грати? Пристрелю — і все. Куля ж не розбирає, найкращий сищик імперії чи простий мужик. Куля всіх зрівняє!
— І ти її отримаєш, якщо мене не відпустиш! — захрипів йому, а він реготати почав.
— Я, Ваню, людина проста, малоосвічена, книг про мене не писали. Але навіть я розумію, що відпустити тебе — собі смертний вирок підписати. Краще вже я тебе вб’ю, а там якось розбиратимуся.
— Про пана Бенціона з Одеси чув? Його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одіссея найкращого сищика республіки», після закриття браузера.