Читати книгу - "Королівська дорога"

— Це не те життя, яке коштує дорого, — мовив товстун.

— Ви працюєте лісником?

— Ні. Начальником пошти.

І Клода, мов приступ лихоманки, знову заполонила настирлива думка: він-бо міг розпитати цього чоловіка про ту страшну гру, у яку надумав зіграти.

— Чи вам доводилось подорожувати на візках?

— Звичайно. Більш того — я сам ними правив!

— Який вантаж вони можуть перевозити?

— В усякому разі, не дуже важкі речі…

— Ну, наприклад, каміння…

— Допустима вага — до шістдесяти кілограмів.

«Оскільки така вага визначена колоніальним законом, хоча той існує, по суті, лише на папері, доведеться відмовитись від візків, — міркував Клод, якого вже переслідував страх перед незнайомими джунглями. — І жодній людині не під силу нести на собі протягом місяця двохсоткілограмовий блок. Хіба що зможуть слони?»

— Кажете, слони, юначе. Я вам ось що скажу — це досить хитромудре питання. Люди вважають, що слон тендітний. Але це не так: слон зовсім не тендітний. Трудність полягає в тому, що тварина не любить ні нош, ні ремінців, бо вони лоскочуть її. Що ви робите, га?

— Я вас уважно слухаю.

Товстун добродушно поклав руку на плече Клода.

— Берете гуму з будь-якого автомобільного колеса і чіпляєте її, мов круглу серветку, на шию слона. Потім прив’язуєте до неї те, що вам потрібно… Це вже зовсім просто. Гума м’яка, розумієте?

— Чи можна добратися на слонах до Далекої Півночі, до Ангкора?

— На Далеку Північ?

— Так.

Товстун на хвилю замовк.

— Ви маєте на увазі Дангрек[6]?

— Аж до Се-Муна.

— Біла людина, яка відважилась би на це без товариша, приречена на загибель.

— Чи можна десь роздобути слонів?

— Врешті-решт це справа ваша… По-перше, мені дивно, навіщо слони. Все одно ніщо не втримає тубільців од бажання податися саме туди. Ви наражаєтесь на небезпеку потрапити до рук нескорених меойців[7], а це вже не жарти. До того ж у найдальших селах тубільці заражені малярією (повіки голубі — ніби їх лупцювали кілька днів поспіль) і ні до чого не придатні. Не виключена можливість, що ви потрапите до рук поліції — ох, ті лягаві!.. Проте, гадаю, на сьогодні досить… Ви не хочете прогулятися? Ось шлюпка…

— Ні.

У голові Клода безперестану снували думки: «Виходить, гроші потрібні йому не для життя… Це факт. Тоді навіщо?» І не страх перед джунглями, а саме ця неприхильна, не позбавлена величі легенда, яка, в’їдаючись у мозок, була для Клода такою самою реальністю, як навколишня нічна пітьма. Звуки сирен, якими освітлені кораблі підкликали до себе човни, довго бриніли в насиченому вологою повітрі, аж поки їх поглинула індійська ніч. Його думки про Схід розчинялися в цій фантастичній і плинній атмосфері. Від теплого подиху вітру очі Клода зволожилися. Перкен уже видавався йому не просто диваком, а людиною-пристосуванцем. Як і всі ті, хто повстає проти світу, Клод інстинктивно шукав подібних до себе і прагнув, щоб вони були видатними; тут він зовсім не боявся, що обдурює самого себе. Якщо цей чоловік потребує грошей, які так і шурхотять у його розповідях, то, очевидно, зовсім не для того, аби колекціонувати тюльпани… Навіть капітан казав: «Зараз його цікавлять гроші…»

Та й начальник пошти прорік: «Європеєць, який спробує добратися туди сам, приречений…»

Європеєць, який спробує добратися туди сам, приречений…

О тій порі Перкен мусить бути в барі.

Клодові довго не довелося його шукати — Перкен сидів за столиком, сплетеним з очерету, який офіціанти винесли на палубу; однією рукою він тримав келиха, що стояв на скатертині, другою сперся на борт і, здавалося, розглядав вогні, які мерехтіли в глибині порту.

Клод почувався незручно.

— Це моя остання пристань! — мовив Перкен, показуючи на вогні вільною рукою.

Освітлена лише з лівого боку вогнями пасажирського теплохода будівля порту бовваніла під уже чистим, усіяним зірками небом. Перкен різко обернувся до Клода, і той був уражений сумним виглядом його обличчя.

— За годину відпливаємо… Що означає для вас приїзд?

— Діяти, а не мріяти. А для вас?

Перкен махнув рукою, ніби хотів відбутись жестом, та все ж таки відповів:

— Марна трата часу…

Клод запитально подивився, однак Перкен заплющив очі.

«Погані справи, — подумав молодик, — проте спробуємо інакше».

— Чи доводилось вам бувати серед нескорених племен?

— Кажучи про марну трату часу, я не це мав на увазі. Навпаки.

Клод не відступав і запитав навмання:

— Що навпаки?

— Там я маю майже все.

— За винятком грошей. Хіба ні?

Якусь мить Перкен мовчки розглядав його, потім запитав:

— А хіба вони є там?

— Треба шукати!