Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

Ліфт їхав страшенно довго й нарешті зупинився. Ми вийшли у величезний бункер з бетонними стінами — тут уже не було темно, горіли тьмяні аварійні лампочки в залізному обплетенні. Долі розляглася стара зелена калюжа. Повітря було дуже вологе й несподівано холодне.

— Одягайся, — Інструктор відчинив двері величезної шафи. Я сподівалася побачити там що завгодно, хоч костюм супергероя. Але там були стьобані куфайки, валянки й шапки-вушанки, справжні, судячи із запаху.

— Я краще так залишуся.

— До стіни примерзнеш, — сказав він поважно. — Одягнись, або нікуди не підемо.

Це була дивна погроза. Але я вже так у все це втяглася, що навіть не стала сперечатися. Наділа куфайку, більш-менш відповідного розміру, засунула ноги у валянки, які доходили мені до колін, натягла шапку...

Й одразу стало якось затишніше.

— Ходімо.

Він покрокував по коридору, тьмяно освітленому нечисленними лампочками. Я йшла за ним, стискаючи ліхтарик. Через хвилину рука задубіла, і я нижче натягла рукав.

На стінах блищав іній. З рота виривалася пара. Я наздогнала Інструктора:

— Чому тут так холодно?

— Нобелівська премія за 1910 рік, — відгукнувся він, не обертаючись. — Такий собі Ван дер Ваальс відкрив рівняння стану газів. Спасибі йому: люди одержали рідкий водень і рідкий гелій і навчилися будувати холодильні установки...

Промінь мого ліхтарика вперся у світле полотнище на стіні. Я придивилася: це було інженерне креслення Головної будівлі МДУ — а під ним багатоповерхове підземелля з лінією підземки.

— А це що?!

— Не гальмуй, — він ішов не зупиняючись. — Часу немає.

Я знову його наздогнала, боячись відстати, боячись залишитися на самоті в цьому холоді, в цій темряві. Мої валянки шурхотіли по вкритому інієм бетону, звуки дивно відлунювали від стіни до стіни, зі стелі звисали сталактити, блищали кристали льоду, нагадуючи коштовне каміння...

«У печері гірського короля» — от на що це було схоже. Зачарована печера, яку стережуть духи або привиди, а, якщо пощастить, ще й дракон. І ми йдемо туди, де зберігаються його скарби...

Я сповільнила крок. Стіни були обклеєні шпалерами, старими газетами. Дуже старими: «Правда» за 1948 рік...

— «Іще пустельні Ленінові гори, — виспівуючи бурмотів Інструктор, — та прапори будови гордо майорять, тут корпуси постануть скоро, студентські голоси уранці задзвенять...»

— Ми що, під Головною будівлею?! — до мене дійшло аж тепер.

Він посміхнувся:

— Усе, що ти хотіла знати про Темний Світ, але боялася запитати. У тисяча дев’ятсот сорок восьмому році ми почали рити котлован... Знаєш цю легенду про заморозку?

Я знала. Скільки легенд розповідали про Головний будинок: нібито ґрунти під котлованом були слабкі, тому їх залили рідким азотом і поставили таємні кріогенні генератори...

Зуби мої почали цокотіти. Чи то з холоду, що проникав під куфайку, чи ще чогось.

— Ви сказали... ви сказали: «ми»?!

Він подивився серйозно й навіть з деяким сумом:

— Нормальні були ґрунти.

Вони працювали вдень і вночі — поспішали. Ківш екскаватора натрапив на перешкоду, машина сіпнулася й стала. Екскаваторник дядько Толя вибрався з кабіни і заціпенів, дивлячись униз.

Перший до нього підбіг Серго, молодий геодезист, і теж став як укопаний. Інструктор опинився на місці події через кілька секунд:

— Чому не на робочому місці?!

Глянув — і закричав у рупор, викликаючи Івана Івановича, який вважався найрозумнішим інженером на дільниці. Іван Іванович устиг підбігти...

Отут їх і накрило.

На фотознімку майже сімдесятирічної давності важко було розрізнити обличчя. Котлован, екскаватор, прожектори...

— Розумієш, ми не знали, до чого тут докопаємося. Ми не збагнули, що сталося... спочатку. Чесно кажучи, не людська ця справа, але так вийшло...

У нього задзвонив телефон.

— Йдемо, — буркнув він у трубку звично буркотливим голосом. — Уже прийшли. Хвилинку зачекайте!

Величезний зал — дивно величезний, враховуючи, скільки землі, каміння, перекриттів, скільки труб і обплетених жил у нас над головами. Скрізь іній, лютий холод, схоже на розорений космічний ангар на іншій планеті. Залізні стелажі, стойки, величезні балони зі скрапленим газом. І навпроти цього нагромадження — гола біла стіна, вкрита кристалами льоду.

Мене пересмикнуло, коли я побачила, що дівуля сидить на заледенілій підлозі під стіною: як була, у джинсах і короткому топіку, понура, зла. А трохи далі стояли мої знайомі — блондинка й Гриша. Обоє у валянках, у куфайках і в шапках, та ще й перетягнені шарфами, в рукавицях, видно, що люди досвідчені.

— Нам уже можна працювати чи ще трохи почекати? — запитала блондинка в простір.

— Працюйте, — дозволив Інструктор.

— Дайте покурити, — раптом хрипко сказала дівка.

Блондинка пирхнула:

— Іди ти!

— Та нехай