Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"

Мимохіть він замилувався, як дівчина замріяно чесала лискучого чорного чубчика. Тепле сяйво нічника лягало медовим відсвітом на вигин плеча і шовкові бганки сорочечки. Треба би програму дописати, але нехай, нехай вже завтра…

— Янцю, забула тобі сказати… — промовила вона, зграбно пірнаючи під ковдру.

— Що?

— Марічка дзвонила. Вчора, коли ти був на роботі.

— Ну і чого хотіла?

Правду кажучи, в цей-от момент його найменше цікавили сестринські клопоти. Під ковдрою так тепло і затишно, і…

— Про якесь убивство питала.

— А?! — сахнувся Ян. — То не я!

Міла пустотливо посміхнулась.

— Правда? Це добре. Не хочу, щоб тебе забрали до буцегарні.

«У цьому, бодай у цьому, — зітхнув Ян, — ми з тобою однодумці».

* * *

П’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Сказав Раббі Ельазар: «Що означає в тіні вбрання рук твоїх». І відповіли йому: «Коли Моше отримував Тору, спустилися найвищі янголи, аби спалити його подихом вуст своїх, але Творець захистив його, сховавши від янголів. І тому сказано: „В тіні вбрання рук твоїх, взяти небо і заснувати землю“. Звідси висновок: все приховане досягає найвищого результату».

Слід розуміти, що святе світло є прихованим, і поки зберігається в таємниці, залишається чистим. Той же, хто береться розкривати святі таємниці, не знаючи, що робить, будить темну сторону, а його брехливий язик створює своїм словом облудний небосхил, який називають іще техом раба — велика безодня.

Подихом вуст своїх спалює облудник небо, а отже той, кому відомі слова, та невідомі ор і мор — світло та здатність віддавати, нехай краще мовчить. Сказав Раббі Шимон товаришам: «Не вимовляйте вголос мудрості Тори, аби не дізнались і не почули від Дерева Істини».

Таємниця — це тягар, сила — це спокуса. Ось прибулець питає в тебе дорогу, і хочеш допомогти. Спинись, коли не певен. Мовчи, і не скеровуй довірливого до загибелі.

* * *

Мартинів дзвінок застав Яна в маленькій музичній крамничці, де він якраз вдало надибав раритетний запис Олівера Кінга, славетного вчителя не менш славетного Луї. Його корнет якраз вивергав з лудженого черева знамените креольське гарчання, тож телефон мусив довго змагатися за увагу власника, а Мартин на тому боці звукової хвилі встиг вже неоднораз згадати товариша недобрим словом.

— Терміново потрібен супутник… — розпочав слідчий.

— Для створення сім’ї? — глузливо поцікавився Ян.

— Цур тобі, збоченцю! — сахнувся Мартин. — Для мандрів!

Мандри… ага. Це було їхнє таємне назвище тривалих і змістовних поневірянь генделиками, що починалися зі сповіді над кухлем, а завершувалися десь у момент братання з примарою безголового монаха у старій господі. Але ось так зненацька, посеред робочого тижня?

— Мартине, ти що, п’яний? — здивувався Ян.

— Ні, — похмуро визнав його друг, — але буду неодмінно.

— Ну гаразд, — зітхнув Ян, — в мене є трохи часу до роботи. Де ти зараз?

— На цвинтарі, — пробубнів Мартин Цуг.

— Де?! — Ян ледь не випустив з рук свого коштовного диска. — Що ти в біса там робиш?

— Читаю. Оці вар’ятські надгробки.

— Ну то… дочитуй і давай до «Гладоморні». Я буду там хвилин за десять.

Мартин пробурмотів щось на знак згоди і вимкнувся. Ян хитнув головою, мовби витрушуючи воду з вух. Ніколи ще за його старовинним другом не водилося таких чудернацьких захцянок… Чи ж йому на роботі небіжчиків бракує, що вже й гуляти кортить неодмінно цвинтарем? Схоже, що йому і правда кепсько. Ну та мандри на те і призначені, аби подолати всі можливі негаразди.

Покружлявши кривими вуличками та відлюдними подвір’ями, Ян випірнув у юрмління та гомін центральної площі, притлумлений лементом модних наспівів з ресторацій та стугоном величезного годинника на ратуші. Зіщулившись у намаганні зменшити площу контакту з туристичним свавіллям, Ян проскочив людні вулички, захлюпані полиском золота, кришталю та кривавих гранатових грон, аби невдовзі знов опинитись в занедбаному провулку, де, знаючи потайну браму, можна було знайти глухий дворик і важкі двері, закуті залізними стрічками. Тут і містилася «Гладоморня», осереддя похмурого старожитнього затишку. Мартина ще не було видно з його мандрівки цвинтарем, тож Ян вирішив тим часом почастувати себе квашеними «потопельниками» та темним, карамельним Крушовіце, котре шинкар Муха справно возив просто з броварні.

Проте, щойно Ян настромив на виделку найсмаковитішу ковбаску, Мартин, чорний і лютий, постав на порозі господи.

— Вечеряєш?! — кинув він, погрозливо тицяючи пальцем.

— Драматичне викриття! — вищирився Ян. — Проте схоплений на гарячому ось-ось доїсть речові докази… Приєднуйся.

— Угу, — похмуро пробубнів Мартин, всідаючись поруч, — Мухо, душогуб триклятий, дай же мені нарешті пива!

— Та нате! — буркнув рудий товстунець, грюкаючи кухлем. — Щойно побачив вас на порозі, думаю, такий рівень емотивної фрустрації тягне літри на два…

Ян мимоволі пирхнув у гальбу.

— Вацлаве, киньте читати той непотріб!

— А вам, шановний, — докірливо хитнув головою шинкар, — варто серйозно переглянути свої соціально-статусні стереотипи! Ще одне чорне Крушовіце?

Мартин глузливо захихотів.

— Так його, так! Пивом по шовінізму!

— О-ой, облиш! — застогнав Ян. — Відтоді як Муха набрався тої говірки, я почуваюся тут, мовби на огляді в психіатра!

Мартин гірко зітхнув.

— А ти думаєш, допоможе?

— Та що сталося, нарешті? І чого тебе занесло на цвинтар?

— А! — зробивши великий ковток пива, Мартин вдоволено стулив повіки. — То довга історія про хитрого мертвого єврея і відносність істини в цьому світі. Цей свідок, красунчик Сегал, ледь не довів мене до сказу…

— Він же тобі, схоже, одразу не сподобався, — мудро спостеріг Ян.

Мартин поставив кухля і скоса зиркнув на приятеля.

— І що ж з того, по-твоєму?

— А те, що ти, напевне, вже поцікавився його місцеперебуванням в ніч з п’ятниці на суботу.

— Ну ти, холєра ясна, просто шаман! — глузливо зауважив слідчий. — Звичайно що поцікавився. Спав він, паскуда, міцно притиснувши до серця свою законну