Читати книгу - "Діти"

— Яке твоє діло?! — обурився Адась. — Лікуй своїх фріців, заспокойся. Я вже тобі не заважатиму. Можеш іти знову до рідної матері! Мене в Німеччину забирають.

Євка випустила з рук історію хвороби і перелякано витріщилася на нього.

«Дурепа, ще й прикидається», — відзначив Адась.

— Як то їдеш? Чому? А я…

— Їду, бо всі їдуть.

— Ти сам захотів? — одразу заспокоїлася Єва і поправила свій ідіотський халат.

— Ні, тебе жаль!

— Звідки ти взяв? — десь здалеку обізвалась дівчина. — Я ще сьогодні список дивилася. Ти не їдеш. Мама твоя найшла довідку від ксьондза.

— Що? — підняв на неї очі Адась.

— Нікуди ти не їдеш. Тебе немає в списках. Ясно?

— Ясно! — підхопився Адась. — Бувай! Ти коли прийдеш?

— Ввечері, як завжди…

— Приходь, приходь! — випалив він і побіг до виходу.

Євка полегшено зітхнула й усміхнулася сама до себе.

Чи не простіше було б Адасю кудись поїхати? Євка чекала б на нього. Він повертається хворий, знесилений, і вона доглядає за ним. Війна стерла б усі непорозуміння, сором…

Вони ще далеко від першого поцілунку. Хлопчик із скрипкою — ось хто мав залишитися тут. Він добре знає, що жде його в країні Бетховена, Вагнера.

Він знає, а Єва і Адась ні. Вони надто замкнені у собі й егоїстичні. Коли завтра закінчиться війна, вони все одно не знатимуть, що їм робити. І ніхто їм цього не скаже, бо вони ще не навчились вірити. А вчитись дуже важко, коли не вмієш ні любити, ні ненавидіти.

Одного разу, кількома днями пізніше, Євка мучила рояль, Адась лежав у себе в кімнаті і здригався від кожного її удару по клавішах. Мама тимчасом сиділа з пані Стефою у дворі на лавці.

В Адася страшенно боліли голова і ноги. Він тепер уже працював. Це було його обов’язком щодо «великої Німеччини».

Він сто разів збирався встати і погримати кулаком в стіну, але не мав сили. Хоча б заснути. Та дідька лисого тут заснеш! Адась з огидою подивився на томик Плутарха і, відвернувшись до стіни, уявив собі, як входить до вітальні, зачиняє за собою двері й недбало каже: «Давай я!» Євка сідає на канапу і слухає, забувши про все на світі. Він грає «Місячну сонату» від початку до кінця. Затим обертається й бачить, як вона, уткнувшись лицем в коліна, гірко плаче. «Дурненька, ну чого ти?» — обнімає її Адась, але вона плаче ще гірше, тепер уже в нього на грудях. Коли раптом чує:

— Адасю, ходи зі мною! Я ж бачу, що ти не спиш!

Адась важко зітхає, але встає і йде за мамою, бо в неї поганий настрій. Після тої розмови мама досі обходила його стороною. Правда, з Євкою вона теж щось не дуже…

Мама бере його за лікоть і веде надвір… Євка стоїть, притиснувшись до одвірка, червона як рак. Її матуся широко розставила товсті ноги і щось розлючено шипить.

— Ну, що ще?

— Нічого, синку, нічого, — ласкаво посміхається теща і вже до Єви: — Та колись за таке чоловік убив би жінку, як собаку, і ніхто й слова не сказав би! Звідки ж то така напасть на мою голову? Безстидниця! Вигодувала на свою біду, випестила…

Євка тільки зрідка блимала на маму і мовчки кусала губи.

— Чого ти стоїш? Йди, йди! — шарпнула її мати. — Йди. Тобі, певно, чоловік дозволяє до кавалерів бігати!

— Робіть, як знаєте! — визвірився Адась. — Дайте мені спокій! І не кричіть тут…

— Файного чоловіка маєш, доню! — не вгавала стара. — Жінка на поріг, а він або ніс в книжку, або за хату ховається. Що, вам по п’ять років?

— Пані свахо, та вони ще діти! — сказала і схопилася за серце мама. — Чи вони розуміють, як треба жити? Євочка хороша дівчина, добра…

— Хороша! А що про неї люди говорять? За курву мою дитину мають? Бо, прецінь, у німців служить. Що, я її туди посилала, чи мене, чи її питали? А тепер через того фріца люди зі світу зженуть! — Адась глянув на Єву, і в неї затремтіло підборіддя. От-от заплаче…

— Я піду, — знизав він плечима.

— Слухай, — ледь ворухнула губами Євка. — То поранений. Я його лікувала, ну, от він… і зайшов попрощатись…

Очі в неї стали якісь ніби собачі, круглі, благальні.

— Роби,