Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маруся 📚 - Українською

Читати книгу - "Маруся"

444
0
21.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маруся" автора Василь Шкляр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Маруся» була написана автором - Василь Шкляр, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Маруся" в соціальних мережах: 

Книга «Маруся» Василя Шкляра – приклад чудового історичного роману, де автор, беручи за основу реальні події нашої історії, розповідає драматичну історію з хорошим сюжетом та персонажами. Перш за все, варто згадати те, що автор взяв національно-визвольні змагання українського народу в 1919 році, як основу для своєї історії. Вся неоднозначність і трагічність цього часу є чудовою першоосновою, на якій Шкляр вибудовує сюжет.

Ці історичні події відрізняються великою кількістю ворогуючих сторін. Власне, брати головної героїні Марусі, загинули в боротьбі з червоноармійцями, борючись в лавах української армії. Три брати пішли на війну та не повернулись, і саме тому дівчина вирішила взяти долю в свої руки. Вона стає повноцінним отаманом, та командуючи козацьким загоном, вирішує стати на шлях війни з тими, хто забрав у неї найцінніше. До речі, читати онлайн книгу «Маруся» Василя Шкляра українською мовою можна на нашому сайті електронних книг.

Окрім хоробрості, дівчина була неймовірно красивою. Але її краса була лише ширмою, за якою Маруся ховала безапеляційну жорстокість до ворогів. Разом з війною в життя дівчини прийшла і любов. Нею став хлопець на ім’я Мирон. Чи зможе він вберегти дівчину від помсти більшовикам, яка переповнила її серце?

Скачати книгу «Маруся» Василя Шкляра можна безкоштовно, без реєстрації та sms (смс) в таких форматах, як fb2 (фб2), txt (тхт), rtf (ртф), epub (єпаб), скориставшись нашим ресурсом електронних книг.

Тендітна золотоволоса дівчина народилася для щастя. Але бурхливий 1919 рік – один із найдраматичніших в історії України – покликав її до боротьби за волю Вітчизни. Після загибелі братів, повстанських отаманів, шістнадцятирічна гімназистка Саша Соколовська стає на чолі тисячного війська. Відтепер вона – отаман Маруся. На шлику її козацької шапки напис «Смерть ворогам України!». Та навіть у вирі кривавих подій доля дарує їй щире кохання і шанс зберегти життя…

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 18
Перейти на сторінку:
 

Буде нам з тобою що згадати

Після довгих збавлених ночей.

Вивчив я далекий звук гармати

І тривожний блиск твоїх очей.

 

Пісня

Квітень 1937-го

Того весняного дня, коли вдарив грім на голі дерева – так ніби десь на Дівич-горі впало гарматне стрільно, – у селі Горбулів сталася дивовижа. Заговорила німа Явдоха Соколовська. Сімнадцять літ ніхто не чув од неї ні слова, Явдосі відібрало мову ще у двадцятому після того, як зарубали її чоловіка, горбулівського дяка Тимофія Соколовського. Старий вояка (мав уже шістдесят вісім років) серед ночі навідався з лісу додому, а перед ранком двоє невідомих головорізів удерлися до хати й один із них сокирою зарубав чоловіка на очах у Явдохи.

Тимофія Соколовського поховали біля двопрестольної Покровсько-Миколаївської церкви, в якій він служив дяком, а його дружина Явдоха навіть на похороні не зронила ні слова. Вона оніміла. І тепер, через стільки літ, виходило так, що стара тільки вдавала із себе німу, гордуючи людьми та світом. Із односельців її рідко хто бачив зблизька, Явдоха нікуди не ходила далі за своє подвір’я, – худа, висока, зодягнута в усе чорне, вона цілими днями сиділа на призьбі, рівно тримаючи спину й голову. Дивно було, що її не згорбили літа, не зігнуло горе, сиділа стара поважно й гордовито, наче у спині мала сталеву вісь.

На початку квітня Явдоха раптом злягла й уже не вставала з ліжка, коло неї ходила дочка Ганя, яка аж здригнулася, коли раптом почула:

– Буду вмирати я, доню.

Від несподіванки Гані й самій потягло язика, вона довго дивилася на матір і не знала, як їй бути. Чи радіти, що матінка заговорила, чи журитися через те, що вона надумала вмирати.

– Поклич ксьондза, – сказала Явдоха. – Сповідатися буду.

– Ксьондза, мамо, давно немає в селі.

– Як то немає?

– Забрали його.

– А костьол є?

– Є. Тільки там тепер клуб.

– Який клуб? – не зрозуміла Явдоха. – Там же цвинтар.

– Цвинтар є, – сказала Ганна. – А в костьолі зробили клуб.

Явдоха заплющила очі, потім спитала:

– А церква є?

– І церкву давно закрили. Там тепер колгоспна комора. Православний батюшка Терентій ще потайки хрестить дітей, а до сповіді… то вже давно ніхто не ходить.

– Поклич мені батюшку, – попросила Явдоха.

Отець Терентій у свої шістдесят із гаком був ще легкий на ногу й не забарився. Уже в хаті він дістав із цератової торбини хрест, підрясник, єпитрахиль, святі дари для причастя, а насамкінець зодягнув нарукавники. Показавши Ганні очима на двері, отець Терентій підсунув до ліжка низенького стільчика й сів біля сповідальниці.

Явдоха й на смертному одрі лежала випростана й рівно тримала голову на подушці, дивлячись крізь стелю у небеса.

– Отче, – зашелестіла вона сухими губами. – Я католичка ось уже вісімдесят літ. Уроджена Ядвіга Квасніцька. Чи можу я висповідатися перед православним священиком?

– Бог один, – сказав отець Терентій.

– І я так думаю. Бог один, – повторила Явдоха. – Та я його, отче, чимось прогнівила. Грішниця я велика. У дев’ятнадцятому загинули троє моїх синів. Олекса, Дмитро й Василь.

– Знаю, – кивнув отець Терентій і нижче схилився до Явдохи, щоб краще чути. – Вони були отаманами.

– Коли не стало Олекси, мого найменшенького Лесика, на його місце став Дмитро. Митю теж убили, і тоді його замінив Василь. А коли вбили Василя, за отамана стала Сашуня… Четвертий, найстарший мій син Степан був, як і ви, отче, православним священиком. Він не міг воювати, і тоді козаки обрали Сашуню.

– Так, я знаю, – знов кивнув отець Терентій. – Немає Соколовських, сказали вони, то нехай Соколовська отаманує. Вона назвала себе Марусею.

– Марусею… Була ще дівчам. Мала шістнадцять рочків. І теж пропала восени того року. Одні казали, що її замучили большевики, другі шептали, начебто вбили свої. Бачили її могилу.

– Та й не одну, а три, – сказав отець Терентій.

– Ну от, і ви те знаєте, отче. А я хочу спитати вас: якщо бачили три могили однієї людини, то чи не означає це, що та людина може бути живою?

– Бог знає.

– Я, отче, мати. І ніхто так не хоче знати правду, як я. Тому й ворожила на Сашуню як могла. Сама ворожила. Знаю, що це недобре, а стриму не мала. Бо все показує, що доня моя жива. І на карти кидала, і віск виливала, й на зерно приворожувала, і на хліб, сіль та печину маятника пускала, а смерті не видно.

– То є гріх – віщунством займатися, – сказав отець Терентій.

– Знаю, – погодилася Явдоха. – Грішниця я. Розгнівалася на Бога за те, що так рано забрав моїх дітей.

– Не Бог їх забрав. Богові клопіт про душу людську, а не тіло.

– Каюся, отче. Та я хотіла знати правду…

– Усе, що є тайним, видимим стане, – мовив отець Терентій. – Як прийде час.

– Жива вона, – сказала Явдоха. – Синочків моїх… то вже й кісточки зотліли, а Сашуня… жива.

Вересень 1964-го

Євген Васильович Соколовський сторожував колгоспний садок, коли прибігла дочка Ліза й сказала, що приїхали якісь чужі люди на чорній машині й кличуть його додому.

– Кличуть – то треба йти, – зітхнув Євген Васильович. – А ти побудь тут в апашнику1. Я туди й назад.

– Ні, тату, я піду з вами, – сказала Ліза так гостро, аж йому пробіг холодок у грудях. Донька стала зовсім дорослою після того, як померла бабуся Надя. Перед тим стареньку забрали в тюрму, і, хоч тримали її там недовго, повернулась додому такою, що страшно було дивитися. Жила вона через дорогу від них у хатині, зробленій із повітки, але Лізі ніде не було так добре, як у бабуні Наді. Найдужче вона любила розчісувати їй волосся, бо тоді бабуня розповідала такі історії, від яких перехоплювало дух. «Скажу тобі, Лізко, по секрету, – однаково починала вона чи не кожну бувальщину, а далі справді говорила таке, чого Ліза не чула більш ні від кого. – А знаєш, що ти й не Лізою мала бути, – казала бабуня Надя. – Спершу дали тобі інакше ім’я, а записали отак… Але ти будеш щасливою. Скажу тобі по секрету, що ми, Соколовські, люди маєтні, нам належить неабиякий скарб, і ти, Лізко, будеш такою панією, що нікому й не снилося», – загадково всміхалася бабуня Надя, перебираючи коштовне намисто на шиї. Були то коралі зі срібними дукачами, але Ліза здогадувалася, що коштовність намиста не в коралях і сріблі, а в чомусь такому, про що вона дізнається згодом. Через два роки, сказала бабуня Надя, як виповниться тобі шістнадцять, матимеш це намисто у подарунок від… мене. Потім пригорнула Лізу й прошепотіла: «Сашуня… Викапана Сашуня».

Повернулася баба Надя з тюрми такою, що не впізнати, – мовчазна, зіщулена, обстрижена наголо (там її воші обсіли), поцяткована зеленкою голова зробилася манюньою, мов у якого звіряти. Ліза спершу подумала, що вже ніколи їй не чесати бабусиного волосся, а потім помітила, що на шиї у неї немає намиста з коралями й дукачами. Бабуня Надя дивилася на світ погаслими очима, але ще вловила той Лізин погляд (що немає намиста), бо раптом тихо заплакала.

Ідучи за бабусиною труною, Ліза вже знала, що в Гурбулеві ховають дружину отамана Соколовського.

А тепер його син Євген

1 2 ... 18
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маруся», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маруся"