Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

Давно вже я не спав так міцно. Думка, що я нарешті поїду звідси, приємно зігрівала і заспокоювала. Фарос обіцяв доправити, куди скажу. І я, звичайно, побажаю відплисти до Шанталії, де вже, напевно, чекає дід!

Прокинувся я в чудовому настрої. Купаючись у сонячних променях, що весело зазирали в овальне вікно, я солодко потягнувся. Але на ґанку застукотіли чиїсь поспішні кроки, двері непрохано розчинились і в будинок ввірвалася, як вихор, Астра. Найменше, кого я хотів бачити.

— Ти вже прокинувся, це добре, — затараторила дівчина. — Корабель, на якому попливеш, прийшов сьогодні на світанку, і батько хоче знати, куди готувати екіпаж.

— В Шанталію, — демонструючи небажання розмовляти, відповів я.

— Я чула про Шанталію. Це дуже далеко! Місто на протилежному березі Південного моря! Нам привозять звідти шовк. Але навіщо в Шанталію? Ти ж, здається, з Вернакії?

— Не твоя справа, — гаркнув я, все ще пам’ятаючи вчорашній вечір.

Астра примовкла, але дивилася сміливо, не відчуваючи ні найменшої провини. Ще б пак! Вона ж донька Фароса!

— Чого ти злишся? — несподівано спитала Астра.

Я вперто склав руки на грудях, мовчки чекаючи доки дівчина піде. Та піратка і не збиралась відступати. Наче придивляючись, з якого боку безпечніше вкусити, Астра обійшла довкола:

— Чого злишся, Айхо?! — запально повторила дівчина, — За те, що я дочка пірата і принцеса власного народу? За те, що це моє життя і я не знаю іншого? Я є такою, якою є, і іншою не буду!

— Чому це ти розшаркуєшся перед нікчемним рабом? Яка різниця злюсь я чи ні?

Астра рвучко розвернулась. Та раптом передумала:

— Тому що я… засумнівалась. Засумнівалась у собі, батькові… До твоєї появи, Айхо, я чітко знала, хто мій народ, як він живе і ким є інші. А тепер я вдивляюсь в обличчя рабів, бо виявляється вони теж люди! — дівчина запнулась, наче злякавшись того, що сказала: — Я не хочу, щоб ти зневажав мене. Астра, принцеса корсарів, теж може бути справедливою і великодушною.

— Великодушною? — перепитав я, але вже з меншим роздратуванням.

— Так, великодушною, Айхо! Захоплююсь, як вчора ти врятував звіра… чи друга?

— Що? — здивовано вигукнув. — Я ж змушений був вбити його!

— Ну якби вбив, звір би не вовтузився зараз під ліжком.

Я розгублено озирнуся. Сонний радик, похитуючись, глипав на нас великими вологими очиськами. Я стривожено зиркнув на Астру, не знаючи чого чекати. Але піратка вкотре здивувала:

— Заспокойся, Айхо, я нікому не розповім… Але шкода, що ти так нічого й не зрозумів…

— Помиляєшся. Зрозумів. І дякую, Астро! Ти дійсно безстрашна. Не кожен наважиться вступити в бій з собою! — ми переглянулись. — І ще… Знаю, що не можу про подібне просити, але…

— Продовжуй.

— Є ще звір, якого потрібно звільнити.

— А-а, крилатий велетень, — мила усмішка засяяла на обличчі Астри.

— Так, це — сифон.

— Добре, я спробую допомогти. Але, Айхо, ти не зможеш сифона переховувати так, як цього малого. На корабель велета не візьмеш. А перетнути самотужки Південне Море звірові не під силу. Він загине. Можеш лише подарувати свободу.

Розуміючи, що Астра права, я з жалем уявив, що доведеться попрощатися з крилатим другом.

— Свобода, Астро, це вже дуже багато. Тепер я це розумію. Якщо допоможеш звільнити сифона, я — твій боржник!

— Тоді ідемо в звіринець. Але лише для того, щоб попрощався зі звіром.

— Але ж! Ти казала… — не давши договорити, дівчина перебила:

— Якщо зараз звільнимо сифона, батько запідозрить. Тоді, Айхо, не врятуєшся і друга загубиш. Звір отримає свободу, лише коли зійдеш на корабель.

— Але…

— Не хвилюйся, я звільню сифона.

— Астро! — із захопленням вигукнув я, кинувшись до дівчини, щоб обійняти. Але принцеса задерикувато розсміялася:

— Я так і знала, що причепишся з обіймами.

— Не гаймо часу, ходімо до звіринця, — зашарівся я.

Те, що побачив, вражало! Звірі в колекції Фароса з усіх-усюд! Я навіть не чув про далекі країни, з яких пірат привозив тварин.

Коли я нарешті знайшов друга, водночас зрадів і засмутився. Сифон протяжно засичав.

— Друже, — погладив я звіра по холодній твердій лускуватій шкірі, — ти ще на деякий час залишишся в клітці, але скоро ця відважна дівчина випустить тебе на волю. Але подорожувати разом далі ми не зможемо.

Густо-коричневі очі звіра заблищали. Тяжке дихання вирвалось з грудей і сифон пронизливо засичав. Я знав, що товариш усе розуміє. Давкий клубок підкотився до горла, я змахнув непрохану сльозу. Прощатися виявилось складніше, ніж гадав.

— Скоро будеш на свободі, друже! — гладив я звіра, ховаючи тужливий погляд, — Скоро зможеш вільно літати в небі над рідною Вернакією, зможеш повернутися до зграї. Я вірю, що колись зустрінемося, як давні друзі!

Я обійняв сифона за довгу міцну шию. Гарячий подих звіра обпік спину. Ще раз заглянув в темні, як кора старого дерева, очі друга: