Читати книгу - "Поки Бог спить"

— Усе було добре, тату, — сльози душили бідну дівчину. — Я ніколи й слова поганого від нього не заслужила. А тепер ось і ради дати собі не можу, чому він… зник…

— Гм… та я трохи не про те. Як у вас, як у мужа з жоною… все добре було?.. Може, не вгодила чим? Ну, ти мене розумієш?..

Світловида почервоніла, затулила рукою обличчя і, залившись сльозами, кинулась геть.

Вишатич-старший спересердя плюнув. Він же хотів як найкраще! Що, й запитати не можна? От баби дурепи! І чого у них очі на мокрому місці завжди?

Здається, шум якийсь у світлиці.

— Що там сталося, трясця вашій матері?!

— Це я, Лизогуб, боярине Вишатич.

— Ну що, знайшов молодого боярина?

— Знайшов. Сидить наш Левко у ямі, яко вовк у западні.

— Якій ямі? Що ти верзеш таке?

— Та в ямі з юродивим Прокопієм та колишнім дяком Феофаном. Подвиг творять во ім'я Господа нашого Ісуса Христа. Я їх гукаю додому, а вони мені: «Відступися від мене, Сатано, — ти спокуса мені, бо думаєш не про Боже, а про людське!»

— Так що ж вони роблять у тій помийній ямі? Чим живляться?

— їдять, що Бог пошле. А Прокопій уже рік у ямі сидить, плоть умертвляє. Побив сам себе, а рани не гоїть. У ранах уже черви завелися, а йому байдуже. Котрийсь із червів випаде, то Феофан або наш молодий хазяїн їх знову до рани прикладають та ще й приказують: «їжте, що вам Бог послав».

Вишатича від цих слів мало не знудило. Він скочив із місця і заїхав своєю неслабенькою рукою у пику Лизогубу. Хай не варнякає зайве, раб лукавий. Бідний хлоп аж кров'ю вмився.

— Як, мій синочок, моя кровиночка — годує черви?! Та не бувати такому!

Боярин вибіг на подвір'я, а за ним, ще до кінця не прийшовши до тями, служка.

— Хлопці, сідлайте коней! їдьмо визволяти сина мого!

За мить коні були готові…

Коли Вишатич під'їхав до подвижницької ями (або ж печери), то побачив чималенький натовп. Були тут і ченці, прихильники та співчуваючі подвижників, цікаві селяни, а з ними різні дрібні злодюжки та покидьки. Всім було цікаво глянути на «святу трійцю». Дурні дітлахи крадькома крутили подвижникам дулі, але ті не зважали, бо сказано: «А хто витерпить аж до кінця, буде спасенний».

Від цього видовища злість боярина, що вже потроху почала пригасати, знову розгорілася. Він почав розмахувати нагайкою і видавати такі прокльони, що навіть терпеливі ченці від такого «сатанівського лихослів'я» тікали світ за очі. Юрба розбіглася вмить, але хлопи боярина спіймали-таки кількох роззяв і з реготом надавали їм під ребра. Просто так, щоб тим життя медом не здавалося.

Хлопці швиденько забрали із «самітницької печери» Левка Вишатича, незважаючи на його опір. Боярин і слова не зронив, коли сина одягали у нову вишиту сорочку, причепили біля стегна меч. І вйо — додому.

До двору доїхали спокійно, у повній мовчанці. Левко заглибився у свої думки, спрямувавши погляд під копита коня. Та вже біля дому, коли, здавалося, все пройшло добре, у молодого боярина з рота повалила піна, очі стали божевільними. Хлопець упав у калюжу, качався по ній і кричав: «Верблюдові легше пройти через голчане вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!»

Челядники боярські спочатку розгубилися, а потім кинулися витягати сина хазяйського. Та де там! Одержимий, він був сильний і не одного потовк носом у багнюку. Потім раптом обм'як, ослаб і без боротьби дозволив затягти себе у будинок.

Боярин Іван не чекав такого і був просто приголомшений. Розгублений, він стояв і дивився, як кмітливий Лизогуб веде за білі руки Левка у світлицю, гукає знахарок…

Весь тиждень, поки сина лікували та виходжували, батько боявся і близько підійти до нього. Йому було страшно. І лишень коли Левко трохи оговтався, завітав до нього.

Левко, біліший за смерть, лежав у ліжку, вкритий ведмежою шкурою. Його морозило, хоча була середина літа.

Боярин дав знак служниці вийти з кімнати, а сам, наче ніяковіючи, підійшов упритул до хворого. Левко розплющив очі.

— Ну як, синку, краще?

— Спасибі, нічого.

— Ато ми з матір'ю вже хвилюємося. Не можна хворіти. Хто ж тоді догляне на старості за нами, якщо з тобою щось трапиться? А як же тоді господарство, холопи, срібло-злато, дім?

Левко ледь помітно скривився, і Іван зрозумів, що ляпнув не те, що могло розчулити сина.

— У Писанії сказано, тату: «Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа і де злодії підкопуються і викрадають. Складайте ж собі скарби на небі».

— Воно то так, але ж кожен чоловік повинен мати справне господарство, гарну дружину, здорових дітей. Та й Бог каже: «Живіть і плодіться».

— Ви помиляєтесь, тату. Це все мирська суєта, тлін. А Бог вустами Сина Свого сказав нам: «Усього того погани шукають; але знає Отець Небесний, що всього того вам не потрібно. Шукайте ж найперше Царства Божого й праведності Його, — а все це вам додасться».

— Е, синку! Нічого так просто не додасться. На Бога надійся, та й сам не сиди. Так мене батько, твій значить дід, учив, так нам пращури заповідали. Намагайся бути першим — і Бог буде прихильний до тебе!

— Вони помилялися, наші діди, бо поганами були. Не знали вони, що каже Слово Боже: «І багато хто з перших останніми стануть, а останні — першими».

— Першими? Оті покидьки та волоцюги, що за честь мають поспати під моїм тином і поїсти тих об'їдків, що я звелю