Читати книгу - "Тихий Дін"

VII.

Сімнадцять років було Оксані, як її видали за Степана. Взяли її з хутора Дубровки, по той бік Дону, з пісків.

Рік наперед віддання орала вона на степу, верстов за вісім від хутору. Вночі батько її, п'ятидесятилітній старий, зв'язав їй треногою руки й зґвалтував.

— Уб'ю, коли писнеш слово, а мовчатимеш — справлю плюшеву кохту і гетри з ґальошами. Так і затям: уб'ю, коли що...—пообіцяв він їй.

Вночі в самій подертій спідниці, прибігла Оксана на хутір. Валялась в ногах у матері — давлячись риданням, розказувала... Мати і старший брат, отаманець, що допіру повернувся з служби, запрягли в бричку коні, посадовили з собою Оксану і поїхали туди, до батька. За вісім верстов брат мало не запалив коні. Батька знайшли коло стану. П'яний спав він на розстеленому сіряку, поблизу валялась порожня з-під горілки пляшка. На очах в Оксани брат відчепив від брички барок, ногами збудив сплящого батька, про щось коротко спитав у нього і вдарив кованим барком старого в перенісся. Вдвох з матір'ю били його години півтори. Завжди сумирна стара мати несамовито рвала на непритомному чоловікові волосся, брат порався ногами. Оксана лежала під бричкою, закутавши голову, мовчки трусилася... Перед світом привезли старого додому. Він жалісно мукав, нишпорив очима по світлиці, шукаючи Оксану, що сховалася. З відірваного вуха текла на подушку кров і пасока. На вечір він помер. Людям сказали, що п'яний впав з гарби і вбився.

А за рік приїхали в ошатній бричці старости до Оксани. Високий крутошиїй і ставний Степан відданиці сподобався, на осінні м'ясниці призначили весілля. Видався такий передзимовий з морозцем і веселим льодозвоном день, обкрутили молодих: з того часу й оселилась Оксана в Астаховськім домі молодою господинею. Свекруха, висока, зігнута якоюсь жорстокою бабською хворобою стара, другого ж дня після весілля рано збудила Оксану, привела її на кухню і, безцільно переставляючи рогачі, сказала:

— Ось що, люба моя невістонько, взяли ми тебе не кохатися та не вилежуватися. Іди передій корови, а потім ставай до печі, варити. Я — стара, неміч перемагає, а хазяйство ти до рук прибирай, за тобою воно ляже.

Того ж дня в коморі Степан обмірковано і страшно вибив молоду жінку. Бив у живіт, у груди, в спину; бив так, щоб не видно було людям. З того часу почав він гуляти на стороні, плутався з гулящими жалмерками, уходив мало не щоночі, замкнувши Оксану в коморі або в світлиці.

Років півтора не прощав їй кривду, аж, поки знайшлася дитина. Після цього притих, але на ласку був скупий і по-старому рідко ночував вдома.

Велике з чималеньким товаром господарство затягло Оксану роботою. Степан працював ледачувато: начесавши чуба, йшов до товаришів покурити, перекинутися в карточки, погомоніти про хутірські новини, а худобу порати доводилося Оксані, орудувати в господарстві — їй. Із свекрухи була погана помічниця. Наклопотавшись, падала на ліжко і, зши-ливши ниткою збляклу жовтавість губ, дивлячись на стелю визвірилими з болю очима, стогнала, стискалась у жмуток. В такі хвилини на обличчі її, поплямованому чорними потворно великими родинками, виступав рясний смердючий піт; в очах набирались і часто, одна по одній, стікали сльози. Оксана, кинувши роботу, забивалась десь у куток і з жахом і жалістю дивилась на свекрушине обличчя.

За півтора роки стара померла. Ранком в Оксани почались передпологовь корчі, а на полудень, за годину до появи дитини, свекруха померла на ході, коло дверей старої стайні. .Бабка, що вибігла з куреня попередити п'яного Степана, щоб не ходив до породіллі, побачила Оксанину свекруху, що лежала з підкорченими ногами. Оксана прив'язалась до чоловіка після народження дитини, але не було в неї до нього почуття, була гірка бабська жалість та звичка. Дитина померла, не проживши й року. Старе розгорнулось життя. І коли Мелехов Грицько, залицяючись, став Оксані поперек дороги, — з жахом побачила вона, що її тягне до чорного ласкавого парубка. Він вперто, з бугаїною настирливістю, її приборкував. І оця-о впертість і була страшна Оксані. Вона бачила, що він не боїться Степана, нутром почувала, що так він від неї не відступиться, і, розумом не бажаючи цього, опираючись всіма силами, помічала за собою, що святами і в будні почала пильніше чепуритися, себе туманячи, намагалась частіше навертатись йому на очі. Тепло й приємно було їй, коли чорні Грицькові очі ласкали її важко й несамовито. На світанку, прокидаючись доїти корову, вона посміхалась і, ще не усвідомлюючи чому, згадувала: "Нині щось є радісне. Що ж? Грицько... Грицунь..." Лякало її це нове почуття, і в думках ішла напомацки, обережно, мов через Дін березневим ніздруватим льодом.

Вирядивши Степана до таборів, вирішила з Грицьком бачитись якнайрідше. Після ловів волоком рішення це ще більше зміцнилося. 5

— Дарку візьмете, чи що ? — спохмурніла стара.

Пантелей Прокопович махнув рукою—"відчепись", мовляв.

— Треба буде — візьмемо. Полуднувати збирай, чого стоїш, розкрилилась!

Стара загриміла заслінкою, витягла з печі нагрітий борщ. За столом Пантелей Прокопович довго розказував про поділ, та шахраюватого отамана, що мало не ошукав увесь сход.

— Він і торік змахлював, — зайшла в розмову Одарка, —

відводили ділянки, так він усе вмовляв Меланку Фролову мірятися. і

— Стерво давнє, — жував Пантелей Прокопович.

— Тату, а класти, громадити хто буде?—'Несміливо спитала Докійка.

— А ти що робитимеш?

— Самій, тату, важко.

—> Ми Оксанку Астахову покличемо. Степан якось просив викосити йому. Треба задовольнити.

Другого дня ранком до Мелеховського двору під'їхав верхи на засідланому білоногому жеребці Митько Коршунов. Накрапував дощ. Хмарь висіла над хутором. Митько, перехилившись з кульбаки, відчинив фіртку і в'їхав на двір. З ґанку до нього озвалась стара.

— Ти, звихрений, чого прибіг?—'Спитала вона з видимим невдоволенням. Не любила стара одчайдушного і битливого Митька.

— І чого тобі, Ільківно, треба? — прив'язуючи коня до бильців ґанку, .здивувався Митько. — Я