Читати книгу - "Тихий Дін"

— Під повіткою спить. Тебе, що ж, чи не родимець ударив? Пішки, виходить, не можеш ходити?

— Ти, тітонько, на всяку дірку цвях! — образився Митько. Похитуючись, помахуючи і ляскаючи гарненьким малахаєм по халявах лякованих чобіт, пішов він під повітку. Григорій спав на знятій з коліс гарбі. Митько, мружачи ліве око, мов націлюючись, шмагнув Григорія Малахаєм.

— Вставай, мужик!

"Мужик" у Митька була найбільша лайка. Григорій скочив спружиною.

— Ти чого?

— Годі зорювати. т

— Не дурій, Митьку, поки не розсердився...

— Вставай, діло є. .

— Ну?

Митько присів на полудрабку, збиваючи з чобота малахаєм присохле болото, сказав:

— Мені, Грицьку, образливо...

— Ну?

— Та як же, — Митько довго вилаявся, — як сотник, так уже й пишається.

Спересердя він, не розплющуючи зубів, швидко кидав словами, ноги йому тремтіли. Григорій трохи підвівся.

— Який сотник?

Хапаючи його за рукав сорочки, Митько вже тихше сказав:

— Зараз сідлай коня і побіжимо на .займище. Я йому покажу! Я йому так і сказав: "Давай, ваше благородіє, спробуємо".— "Веди, — каже, — всіх друзів-товаришів, я вас всіх покрию, бо мати моєї кобилиці в Петербурзі на офіцерських гонах призи діставала". Та про мене його кобила і з матір'ю,— хай їм сказ!'—а я жеребця не дам випередити!

Григорій похапцем одягнувся, Митько ходив за ним назирці, заїкуючись від злости розказував:

— Приїхав гостювати до Мохова купця цей самий сотник. Стривай, як він на прізвище? Либонь, Листницький. Такий з себе огрядний, сурйозний. В окулярах. Ну, та хай! Дарма, що він в окулярах, а жеребця не дам випередити!

Посміхаючись, Григорій засідлав стару, залишену на завод матку і через ворота на току, щоб не бачив батько, виїхав у степ. їхали до займища попід горою. Копита коней, жва-каючи, жували грязь. В займищі коло всохлої тополі на них чекали кінні: сотник Листницький на худорлявій красуні-кобилиці і чоловіка з сім хутірських хлопців верхи.

— Звідки бігти? — звернувся до Митька сотник, попра-вляючи пенсне і милуючись могутніми грудними м'язами Митькового жеребця.

— Від тополі до Царевого ставка.

— Де цей Царів ставок? — короткозоро примружився сотник.

— А онде, ваше благородіє, коло лісу.

Коні вишикували. Сотник підніс над головою батіжка. Наплічник його напух горбом.

— Як скажу "три" — пускати! Ну? раз, два... три!

Перший рвонувся сотник, припадаючи до луки, придержуючи рукою кашкет. Він на мить випередив інших, Митько із страшенно блідим обличчям підвівся на стременах, — здавалось Григорієві — невимовно довго опускав на зад жеребця, піднесений над головою батіг.

Від тополі до Царевого ставка — верстов зо три. На половині дороги Митьків жеребець, витягуючись у стрілку, наздогнав сотникову кобилицю. Григорій гнав нехотя. Відставши з самого початку, він їхав куцим чвалом, з цікавістю стежачи, як, мов розбитий на ланки ланцюжок, даліють вершники.

Коло Царевого ставка нанесений під весняну повінь пісо-чаний горб. Жовтий верблюжий вершок його чахло заріс гостролистою гадючою цибулею. Григорій бачив, як на схил разом скочили і стекли на той бік сотник і Митько, за ними поодинці линули інші. Коли під'їхав він до ставка, спітнілі коні вже стояли купою, спішені хлопці оточували сотника. Митько аж вилискував від стримуваної радости. Перелога проглядала в кожному його рухові. Сотник, несподівано, показався Григорію ні трохи не збентеженим: він, притулившись спиною до дерева, покурюючи цигарку, говорив, показуючи пальцем на свою, мов викупану, кобилицю:

— Я на ній пробіг півтораста верстов. Учора тільки приїхав. з станції. Коли б вона свіжіша — ти, Коршунов, ніколи не випередив би мене.

— Може, — розводив великодушність Митько.

— Бистрішого за його жеребця по всій окрузі немає,— заздрісно сказав ластатий парубчак, що біг останній.

— Кінь добрячий, — Митько тремтячою від пережитого хвилювання рукою поляскав по шиї жеребця і дерев'яно посміхаючись, глянув на Григорія.

Вони вдвох відокремилися від решти, поїхали попід горою, а не вулицею. Сотник попрощався з ними холоднувато, сунув два пальці під козирок і відвернувся.

Вже під'їжджаючи завулком до двору, Григорій побачив Оксану, що йшла їм назустріч. Вона йшла ощипуючи хворостинку; побачила Грицька — нижче нахилила голову.

— Чого засоромилась, чи ми голяка їдемо? — гукнув Митько і підморгнув: — Калино моя, ех гіркуватенька!

Григорій, дивлячись просто себе, майже проминув її і враз упарив батогом кобилу, що тюпцяла собі мирно. Та присіла на задні ноги, брикнувши, заляпала Оксану болотом.

— І-і-і, дідько дурний!

Круто повернувши, наїжджаючи на Оксану розпаленим конем, Григорій спитав:

— Чого не вітаєшся?

— Ти не вартий того!

— За це-о й обляпав — не пишайся!

— Пусти! — крикнула Оксана, вимахуючи рукою перед мордою коня: — що ж ти мене конем топчеш?

— Це кобила, а не кінь.

— Дарма, пусти!

.— За що сердишся, Ксанко? Невже за те, що на займищі?..

Григорій зазирнув їй у вічі. Оксана хотіла щось сказати, але в куточку чорного її ока раптом нависла сльозинка, жалісно тіпнулися губи. Вона, конвульсійно ковтнувши, шепоту ла:

— Відчепись, Грицю... Я не сержуся... Я... — і пішла.

Здивований Григорій догнав Митька коло воріт.

— Прийдеш нині на вулицю? — спитав той.

— Ні.

— Чом так? Мо' ночувати покликала? — Григорій потер долонею лоба і не відповів.

IX.

Від Клечальної тільки й залишилось по хуторських дворах: сухий чебрець, розсипаний по підлогах, порох м'ятого листя та зморщена