Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

— Надто егоїстичні завдання ви собі поставили.

— Що ж вдієш, кожен мусить дбати про себе.

— А чи не поїхали б ви до Америки чи Канади? Може, там влаштуєтесь краще?

Я відповів не зразу. Навіщо він питає про це? І дивиться на мене впритул, щоб вловити мою реакцію.

Втікач, який має певні завдання від Держбезпеки, наполягатиме залишитись у Туреччині, а той, хто подібних ангажементів не дістав, ладен влаштувати своє життя скрізь, де йому буде краще.

Примусове слідство закінчилось, але спостереження й перевірки тривають.

— Чи хотів би я поїхати до Америки? Так. Якщо тут мені не пощастить влаштуватися, проситиму дозволу переїхати до іншої країни. Абикуди. Звісно, волів би у Європі.

— Чи не хочете ви вступити до «Болгарської армії» у Федеративній Німеччині?

— Що це за армія?

— Невже ви не чули?

Перевірка триває.

Я добре знав, що це за армія — кілька десятків колишніх болгарських підофіцерів і поліцаїв, яких найняли сторожити якісь склади у Західній Німеччині.

— Нічого не чув про неї, — відказав.

— Це збройні сили болгарського закордонного уряду. — ; Хто командує цією армією?

— Доктор Г. М. Димитров[3].

— Він заслуговує на підтримку. Мій батько приятелював з ним, але я хотів би обійтися без погонів і влаштуватись у сфері вільних професій.

Помовчали. Я запитав:

— Чи не могли б ви порадити мені якусь роботу, однаково яку.

— Навряд чи буду вам корисний. Людей, які тікають з Болгарії, звичайно висилають у табори. Ви, мабуть, чули про це. Оскільки ж ви інтелігентна людина, майже фахівець, ми попросили турецькі власті не висилати вас у табори, а залишити в нашому розпорядженні. Ми вирішили дати вам можливість самостійно заробити на хліб. Коли виникне потреба, можете звернутися до нас.

— Чи варто відшукати якихось болгар, щоб вони допомогли мені?

— Ви легко знайдете їх у двох кафе і в корчмі бая Трифона. Генерал Ніколов залишив адресу й велів вам приїхати до нього.

— Не знаю, чи він зможе допомогти мені.

— Чи зможе? Ви ж розумієте, що його становище відрізняється від вашого.

— Це я зрозумів тільки тоді, коли ми опинились на турецькій території. У монастирі я взагалі не знав, хто він. Ігумен представив його як лікаря, і він дещо порадив мені для швидкого одужання. Аж коли ми перейшли кордон, він назвався і сказав, що англійське консульство у Стамбулі чекає на нього.

— А зараз він чекає на вас.

— Я волів би знайти роботу без його допомоги.

— Без його чи взагалі без допомоги?

— Не хочеться мені бути зобов'язаним кому б там не було за хліб, який їстиму.

— Це навряд чи вам удасться.

— Я втік з Болгарії, щоб звільнитися від будь-яких суспільних зобов'язань, і я буду дуже вдячний вам, коли ви вкажете мені спосіб улаштувати саме таке життя.

— Вам найбільше допоможуть ваші співвітчизники. Ви згодні, щоб ми надіслали до «Голосу Америки» ваші вірші і заклик?

— Якщо ви вважаєте, що вони мають якусь вартість, — прошу.

— Звичайно, мають. Будь ласка, підпишіть їх.

Він подзвонив і наказав секретарці принести рукопис. Це були не мої аркушики, а нові, чисто переписані, однак без жодних змін у тексті.

Підписав їх і подав йому.

— Якщо ви не заперечуєте, можемо надіслати їх і до газети болгарських емігрантів у Парижі.

— Я ж сказав — робіть, що хочете.

— Всупереч думці болгарських газет ми коректні люди — питаємо згоди автора. І останнє запитання. Як ви гадаєте, ваші керівні кола припускають, що Сполучені Штати мають у Болгарії більше друзів, ніж їх там викривають?

Іншими словами: «Наших агентів більше, ніж ви припускаєте».

Що є невиявлені, у цьому всі переконані. Саме через те одним з основних завдань «Варіанта № 1» є не створення болгарського агентурного центру в Туреччині, а виявлення звідти американських агентів і резидентів у Болгарії.

Я завагався з відповіддю. Не думав, що може поставити таке запитання.

— Мені важко відповісти вам, пане Кларк. Серед людей подейкують, що американці мають друзів у Болгарії, а що думає з цього приводу уряд і його оточення, — не знаю.

Кларк наче з досадою вислухав моє пояснення — тільки похитав головою.

Цигарки докурено, каву випито. Господар устав. Розмову закінчено. Ми попрощалися.

Аркушик з адресою генерала Ніколова зостався на столику. Кларк, мабуть, подумав, що я забув його, і гукнув мені, щоб я взяв. Я відмовився й вийшов. Секретарка повернула мені речі, вилучені під час обшуку, і подала конверт з грошима, який я недбало поклав до кишені.

Куди податися такій людині, як я? Дехто може подумати, що я шукатиму зв'язків з людьми, котрі знають про моє прибуття. Таке буває тільки в романах, а насправді це найскладніша і найвіддаленіша справа.

Речей у мене не було, я зупинявся перед вітринами. Цікаві перехожі придивлялися до пожмаканого й неголеного іноземця, який, певно, не в готелі ночував.

Увійшов у магазин тканин. Хазяїн послужливо звернувся до мене турецькою, грецькою та англійською мовами, показував різні тканини, аж поки не переконався, що я не солідний покупець.

Вийшовши, я обдивився вулицю.