Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Щоденник злодія 📚 - Українською

Читати книгу - "Щоденник злодія"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Щоденник злодія" автора Жан Жене. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 71
Перейти на сторінку:
якою він огортав того вечора нашу першу ніч, змусили мене на якусь хвильку повірити в його любов до мене. Будинок мав не ліпший і не гірший запах, ніж решта будинків у Барріо Чіно, але саме цей моторошний пах залишився назавжди для мене пахощами не лише любови, а й ніжності і довіри. Запах Стілітано, запах його пахви, запах із його рота, — коли мій нюх пригадує їх, учувши подібний бентежний аромат, то мені здається, що вони здатні штовхнути мене на найбожевільніші вчинки. (Буває, вечорами, я зустрічаю якогось хлопчину і проводжаю його додому. Біля підніжжя сходів, оскільки мої халамидники мешкають у всіляких кишлах, він бере мене за руку. Він веде мене так само спритно, як Стілітано.)

— Обережно.

Він шепоче це надто ніжне для мене слово. Ми трималися за руки, тож довелося притиснутися до його тіла. На мить я відчув жвавість його рухливих сідниць. Із поваги до нього я трохи відсторонився. Ми піднімалися вузьким проходом попід тонкою стіною, яка мала б оберігати сон повій, злодіїв, звідників та злидарів цього готелю. Я почувався, як дитина, коли її обережно веде за руку батько. (Сьогодні я батько, котрого дитя веде до любови.)

Подолавши четвертий марш, я ввійшов до його вбогої кімнатчини. Я геть засапався. Я любив. У барах Параллело Стілітано відрекомендував мене своїм друзям. Жоден із них, здавалося, не помічав, що я люблю чоловіків, так багато серед люду Барріо Чіно збиралося голубих. Разом з ним ми вчинили кілька безневинних нападів, які забезпечили нас усім необхідним для життя. Я жив із ним, я спав у його ліжку, але цей здоровань мав таку вишукану цнотливість, що мені так і не довелося побачити його всього. Не задовольняючи моїх палких домагань, Стілітано у моїх очах залишався милим і надійним хазяїном, ні сила, ні чарівність якого не втамували моєї жаги до всілякої мужності: солдатів, моряків, авантурників, злодіїв, злочинців. Бувши недоступним, він став головним утіленням тих образів, які приголомшували мене. Отже, я був цнотливий. Подеколи він жорстоко вимагав, щоб я застібнув його пояс, і мої руки починали тремтіти. Він удавав, наче нічого не бачить, і пустував. (Трохи далі я розповім про особливість моїх рук та про значення цього дрожу. В Індії небезпідставно твердять, що святі або нечисті люди і предмети є Недоторканними.) Стілітано був щасливий з того, що верховодив наді мною, і рекомендував мене друзям як свою праву руку. Так ось, оскільки правиця його була ампутована, то я подумки повторював із захватом, що, певна річ, я і є його десниця, я — той, хто замінив йому найдужчу частину тіла. Якщо він і мав якусь коханку серед дівчат із calle «Кармен», то я про це нічого не знав. Він перебільшував свою зневагу до педиків. Отак ми прожили декілька днів.

Якось увечері, коли я сидів у «Кріоллі», одна з повій сказала, що мені треба тікати. Мовляв, приходив якийсь карабінер. Він розшукував мене. То, певне, був саме той, якого я спочатку задовольнив, а відтак обібрав. Я повернувся до готелю. Потім розповів усе Стілітано, який сказав мені, що береться владнати справу, і вийшов.


Я народився в Парижі 19 грудня 1910 року. Вихованець дитячого притулку, я нічого не міг дізнатися про своє походження. Коли мені виповнився двадцять один рік, я дістав свідоцтво про народження. Моя мати звалася Ґабріель Жене. Мій батько і досі невідомий. Я з'явився на світ у будинку 22, що по вулиці Ассаса.

«Я все ж таки роздобуду бодай якісь відомості про своє походження», — сказав я собі та й вирядився на вулицю Ассаса. У номері 22 розмістився пологовий будинок. Мені відмовили в інформації. Я виховувався в Морвані у селянській родині.

Коли я натрапляю в ландах — а особливо надвечір, дорогою назад по відвідинах руїн Тиффожа, де проживав Жіль де Ре, — на квіти дроку, я відчуваю до них глибоку приязнь. Я їх споглядаю поважно і з ніжністю. Мій душевний неспокій, здається, породжений самою природою. Я один на ввесь світ, і зовсім не певний, що не став королем, а, можливо, феєю цих квітів. Коли я проходжу повз них, вони на знак шани схиляються переді мною без поклонів, але впізнають мене. Вони знають, що я є їхнім посланцем — живим, рухливим, метким переможцем вітрів. Вони — мій природний герб, завдяки їм я відчуваю своє коріння в цьому французькому ґрунті, підживленому кістками і прахом дітей та підлітків, зарізаних, порубаних, спалених Жілем де Ре.

Через цю колючу рослину Севени[xiii] я беру участь у кримінальних авантурах Ваше. Нарешті, завдяки тому, що я ношу його ім'я,[xiv] мені близький рослинний світ. Я можу без розчулення споглядати квіти — це моя родина. Якщо через них я повертаюся у нижчі царини, то хотів би опуститися до деревоподібної папороті, до її боліт і водоростей — я не перестаю віддалятися від людей.[xv]

На планеті Уран, мабуть, атмосфера була така важка, що папороть стала повзучою; звірі плазують, приплющені тиском газу. Із цими упослідженими, що одвічно плазують на череві, я хочу поєднатися. Якщо метемпсихоз подарує мені нове житло, то я шукатиму цю прокляту планету, я обожнюватиму її разом із невільниками свого виду. Поміж страхітливих рептилій я переслідуватиму вічну, мерзенну смерть, у мороці, де листя зчорніле, а болотяна вода густа і холодна. Сон мене полишить. Але, стаючи все мудрішим і мудрішим, я пізнаю гидомирне братство крокодилів, що вишкіряються.

Я вирішив стати злодієм не в якийсь там певний період свого життя. Моя лінь і мрійливість привели мене до виправної колонії Меттре, де я мав залишатися до «двадцяти одного» року, але втік звідти й завербувався на п'ять років, щоб здобути премію добровольця. Через кілька днів я дезертирував, прихопивши валізи чорношкірих офіцерів.

Якийсь час я жив із крадіжок, але проституція більше лестила моїй безтурботності. Мені було двадцять років. Отже, я пізнав армію, ще до Іспанії. Гідність, якої надає однострій, відмежування від світу, яке він накладає, і, власне, ремесло солдата додали мені певного спокою — хоча армія перебуває обіч суспільства, — і певності в собі. Моє існування, зазвичай упосліджене з

1 ... 9 10 11 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник злодія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щоденник злодія"