Читати книгу - "Загальні засади призначення покарання за кримінальним законодавством України"

Як справедливо зазначає О.В. Наумов, у нормах Загальної частини Уложення 1903 року в цілому (у тому числі й у нормах, які визначали правила призначення покарання) було помітним намагання привести їх у відповідність до західноєвропейського рівня кримінального права того часу (наприклад, кримінального законодавства Франції та Німеччини)[68].

У зв’язку з докорінними змінами в державному та суспільному устрої Російської держави на початку XX ст. відбулися зміни й у кримінальному законодавстві. Хоча, безумовно, дореволюційне кримінальне законодавство справило значний вплив на формування кримінального законодавства у радянський час, котре, як правильно зазначає В.П. Коняхін, сприйняло багатовіковий досвід, що був відзначений у нормативних приписах його "попередника"[69], однак більшість нормативних актів дореволюційного кримінального законодавства було скасовано.

У перші роки встановлення радянської влади кримінальне законодавство було некодифікованим: діяли декрети, постанови, інструкції тощо, які не передбачали конкретних норм про покарання і його призначення. Як правило, у них містилася лише вимога "карати за всією суворістю закону". Міру "суворості" визначали самі суди й трибунали, керуючись революційною правосвідомістю[70]. Через це рамки розсуду суду були фактично безмежними.

Першою спробою обмеження цих рамок стало прийняття і введення в дію (1919 року в Росії та 1920 року в Україні) Керівних начал кримінального права РСФСР, де в ст. 11 було здійснено спробу сформулювати загальні засади призначення покарання: визначаючи міру покарання, суд повинен був оцінювати ступінь і характер небезпечності для суспільства як самого злочинця, так і вчиненого ним діяння. У ст. 12 цих же Керівних начал давався орієнтовний перелік обтяжуючих і пом’якшуючих обставин, яга мали враховуватися судом при призначенні покарання.

Особливого значення в цей період законодавець надавав ідеї доцільності покарання, яка визначала процес його призначення: доцільним було покарання, призначене винному у вчиненні злочину, якщо воно відповідало інтересам "революції та побудови соціалістичного суспільства"[71].

Незважаючи на ряд істотних недоліків, у Керівних началах було закріплено одне з найважливіших положень: покарання не ставить на меті відплату злочинцеві за вчинений злочин. Це положення не втрачає своєї актуальності: Кримінальний кодекс України 2001 року проголосив (ч. 2 ст. 50), що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську

Керівні начала 1919 року були зразком для законодавчого формулювання в КК УРСР 1922 року норм про призначення покарання. У цьому Кодексі вперше на законодавчому рівні були передбачені спеціальні розділи про покарання і його призначення. Так, у розділах II "Загальні засади застосування покарання" (ст. 5-23) і III "Визначення міри покарання" (ст. 24–31) передбачалися, по суті, загальні правила призначення покарання: суди, призначаючи покарання, повинні буди враховувати ступінь і характер небезпечності як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину (ст. 24). Покарання й інші заходи соціального захисту могли бути застосовані до осіб, які вчинили злочин, а також до осіб, які визначалися суспільно небезпечними через їхню діяльність, що свідчило про "серйозну загрозу громадському порядку" (ст. 7 КК УРСР 1922 року). Це положення суперечило не тільки принципам законності, гуманності, справедливості призначення покарання, але й регламентованому загальними засадами обов’язку суду враховувати ступінь і характер самого злочину. Незважаючи на ряд істотних недоліків, у ст. 24 КК УРСР 1922 року було зроблено спробу визначити основні правила оцінки судами ступеня й характеру небезпечності злочинця та вчиненого ним злочину. Зокрема, передбачалося, що "для встановлення цього вивчається обстановка вчиненого злочину, з’ясовується особа злочинця, оскільки можливо зрозуміти її на підставі її способу життя й минулого, а також установлюється, наскільки сам злочин у цих умовах часу й місця порушує основи суспільної безпеки"[72]. У КК 1922 року в Загальній частині не використовувалися терміни "пом’якшуючі та обтяжуючі обставини", однак, як справедливо зазначає Л.Л. Кругліков, "було б помилковим робити висновок, що Загальній частині поняття посилюючих (пом’якшуючих) чи знижуючих (обтяжуючих) покарання обставин не було відомо"[73]. Загальний перелік обставин обох видів наводився в ст. 25 КК УРСР 1922 року.

У зв’язку з утворенням 30 грудня 1922 року Союзу Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого увійшла й Україна, було розроблено і прийнято загальносоюзне кримінальне законодавство — Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, у ст. 4 яких термін "покарання" було замінено поняттям "заходи соціального захисту". А в ст. 30 Основних начал було закріплено, що, призначаючи покарання, суди повинні враховувати ступінь і характер небезпечності злочинця і вчиненого ним злочину, особу злочинця, мотиви злочину, а також наскільки сам злочин у цих умовах місця й часу є суспільно небезпечним. В ст. ст. 31, 32 Основних начал також визначалося коло обставин, які пом'якшують чи обтяжують покарання