Читати книгу - "Підняти вітрила!"

Антон Лупан сидів на причалі, накинувши плащ на плечі, опустивши до води ноги, трохи нахилившись уперед. Річка котила свої води вниз, його думки важко пробивалися по течії вгору.

Ця річка, яка протинала міста й країни, знайома йому давно, сімнадцять літ, з нею пов'язано стільки мрій, що іноді Антонові здавалося, ніби в них обох один початок. Він пригадав дорогу на Джурджу в 1865 році, коли йому відкрився світ перед очима, бо саме тоді, можна вважати, починалося його свідоме життя. Про те, що було раніше, він думав мало: низенька хатина в Бухаресті, під пагорбом монастиря Михая-Воде, садок з горіхами і грушами, що тягнувся аж до заболоченого берега Димбовиці, туди, де зараз міст Ізвор; тоді там водовози набирали воду в бочки, а діти передмістя галасливо купалися разом з качками й гусьми. Його дід, хоч і не вчився по чужинах, був архіваріусом при митрополиті, президентові дивану[6], тобто стежив за дотриманням законів, людина освічена для свого часу. Найстаршого з-поміж дітей, Антонового тата, він зробив своїм спадкоємцем, хоч той і не був дуже запопадливий до роботи і менш освічений, ніж він, однак відав архівом аж до Ясського возз'єднання Румунії. Тоді для цієї посади знайшли грамотнішого чоловіка, що здобув науку на Заході. Батько не мав університетських титулів, отож вимушений був опуститися на кілька сходинок і ковтати пилюку на досить низькій посаді.

Мати Антонова померла, народивши другу дитину, яка не прожила навіть дня. Антон залишився з батьком. Між батьком і сином-одинаком встановилася рідкісна дружба, яку Антон порівнював хіба що з дружбою з П'єром Баяном, але це було набагато пізніше.

Батько потай писав історію Румунії і так само потай готував майбутнє своєму синові. У сад на березі Димбовиці приходили з двадцятеро дітей, яких він учив грамоти, беручи по два золотих у місяць із синків заможних купців; але були поміж ними й такі школярі, з яких він не брав нічого, бо статки в тих були малі.

В усі часи на світі є люди добріші, лагідніші, мудріші, чесніші, ніж інші, і доброї пам'яті Антонів тато належав саме до таких. Знав він багато, навіть дивно було, що стільки могло вміститися в голові однієї людини, але розумів, що перед уселюдськими знаннями його власні знання дуже мізерні, тому намагався при найменшій можливості відкласти два, три, чотири або й п'ять золотих, щоб можна було згодом послати сина вчитися на Захід. Він сподівався, що наука принесе синові радість і шану, яких не довелося зазнати йому самому.

Антон пригадав день, коли вони вирушили в дорогу, вмостившись обидва на дерев'яній люльці поштового повозу, який називали вслід за чужоземними подорожніми диліжанс або омнібус. У батька розвівалась на вітрі борода — велика, біла, ніби в святих отців з монастиря Михая-Воде, лоскотала йому обличчя, — і в цьому юний мандрівник, в якого серце було, мов комашка, а душа — як небо, відчував прощальну ласку, а сам він весь був охоплений острахом і сумнівами… Адже вирушає в такий далекий світ!..

Вони зупинилися в брудному містечку на березі Дунаю і зайшли переночувати в заїзд «Hottello dei Vapori», який тримав веселий балакучий італієць. Він поселив їх у непровітрюваній комірчині біля конюшні. Були в заїзді, звісна річ, і кращі помешкання, з дерев'яними балконами, що виходили на вулицю, але то для багатих подорожніх. Батько й син пробули там два дні, чекаючи австрійського корабля. Вранці третього дня Антон сів на «Ерцгерцог Альбрехт», мабуть, найстаріший корабель у Дунайській компанії, і розлучився зі своїм батьком, навіть не відаючи, що вже ніколи не побачить його.

Відтоді він побував у багатьох країнах, вздовж і вшир пройшов Середземномор'я, знав Червоне море, Персидську затоку й Індійський океан. У світі відбулося стільки перемін, що й думкою не осягнути, а Дунай так само несе свої води.

Майже десять років Антон був у Парижі — там закінчив ліцей та політехніку, здобув диплом інженера і знайшов гарного приятеля, П'єра Ваяна. Старший на сім років, П'єр облишив навчання на інженера і в 1865 році, саме тоді, коли Антон прибув у Париж, пішов прокладати Суецький канал. Через три роки, — Антон тоді був в останньому класі і вже крутився біля політехніки, — П'єр повернувся з Порт-Саїда, засмаглий, вимучений хворобами, ослаблий, змарнілий і розчарований. Усе, що було там, у тому далекому краю, битому стужами й піщаними бурями, тепер вгадувалось ніби вві сні. Він марив, що поверне пустелю до життя, що виникнуть там нові міста й села у зелених садах — і копав канал. Працював три роки сумлінно, затято, але одного дня його силоміць репатріювали, бо полаявся з начальником дільниці — людиною мовчакуватою, з застиглим, мов у мерця, обличчям і риб'ячими очима, який не знав ні їхніх імен, ні національності, а визнавав тільки нагая для спин одурманених чорноробів.

Відтак П'єр Ваян знову вирішив стати інженером і будувати кораблі, як того волів його дід, пославши по науку в Париж.

Антон швидко заприязнився зі своїм старшим колегою, трохи сутулуватим у плечах, як усі натруджені люди, з виснаженим і передчасно порізаним зморшками обличчям, з білявим галльським волоссям, з неймовірно голубими очима, що так не пасували до його скептицизму й печалі. Чому вони заприязнилися — не знали й самі, та, врешті, й не намагалися з'ясувати.

Після навчального року молодий румун, не маючи змоги поїхати додому на канікули на два місяці, бо дорога довга й важка, подався з П'єром на північ Франції, у Сен-Мало, відоме серед моряків, рибалок і корабелів містечко. Було воно якраз саме там, де Ла-Манш зустрічається з Атлантикою. Знали Сен-Мало корсари, які впродовж кількохсот років завдавали відчутних ударів по Англії.

Там жила сім'я приятеля і дуже багато родичів, бо Баяни — старовинна родина, представники її були майже на всьому північному узбережжі Франції. Тільки П'єрів батько, — як і всі чоловіки, моряк, — загинув десь біля далеких берегів.

У Сен-Мало Антон побачив