Читати книгу - "Метелик"

Коли на дванадцятий день кайданки зняли, виявилося, що сталь в’їлася в тіло, подекуди метал був укритий розпухлим м’ясом. Старший наглядач перелякався, тим паче, що я від болю знепритомнів. Привівши до тями, мене відвели в медпункт, де промили все перекисом водню. І за наполяганнями санітара зробили протиправцевий укол. Мої руки наче задерев’яніли й ніяк не могли повернутись у нормальне положення. Після більш ніж півгодинного розтирання камфорним спиртом я зміг випростати їх уздовж тіла.

Я спустився в карцер, побачивши одинадцять шматків хліба; старший наглядач сказав:

– Тепер ти бенкетуватимеш! Дивно, ти не так уже й схуд після одинадцятиденного голодування.

– Я пив багато води, начальнику.

– Он як, розумію. Тепер їж досхочу, щоб відновити сили.

І пішов собі.

Нещасний ідіот! Він так каже, бо впевнений, що впродовж одинадцяти днів я нічого не їв, і якщо я наїмся без міри, то здохну через розлад шлунка. Нехай сам удавиться. Десь під вечір Баттон передав мені тютюну й цигаркового паперу. Я курю, курю, випускаючи дим в отвір для подачі тепла, якого, звісно, ніколи немає. Він придався принаймні для цього.

Трохи пізніше я викликаю Жуло. Він гадає, що я не їв одинадцять днів, і радить їсти потроху. Я боюся сказати йому правду, боюсь, аби якась паскуда не перехопила й не розшифрувала телеграму. Його руку загіпсували, у нього чудовий настрій, хвалить мене за стійкість.

Каже, що відправка не забариться. Санітар сказав йому, що ампули для щеплення каторжників перед відправкою вже прибули. Загалом їх привозять за місяць до від’їзду. І необережно запитує мене, чи я зумів зберегти патрон.

Так, урятував, але чого мені вартував порятунок свого статку, годі й описати. Анус вкритий болючими ранами.

Трьома тижнями пізніше нас виводять з камер. У чому справа? Нас ведуть у неймовірний душ із милом і гарячою водою. Я просто відроджуюся. Жуло сміється, наче хлопчак, а П’єрро-придурок сяє від радості.

Оскільки нас вивели з карцеру, нам невідомо, що відбувається. Перукар так нічого й не відповів на моє запитання, вимовлене крізь ледь розтулені губи:

– Що тут діється?

Незнайомець із мерзенною пикою каже:

– Напевно, нас амністовано з карцеру. Можливо, вони бояться приїзду інспектора. Головне – ми живі.

Кожного з нас ведуть у звичайну камеру. Опівдні в мисці гарячого вперше за сорок три дні супу я знаходжу шматочок дощечки. На ній написано: «Від’їзд за тиждень. Щеплення завтра». Хто міг її послати?

Я цього так і не дізнаюся. Вочевидь, хтось із в’язнів, який люб’язно захотів нас попередити. Він знає: досить комусь одному повідомити, щоб дізналися геть усі. Напевно, це послання потрапило до мене цілком випадково.

Я швиденько попереджаю стуком Жуло: «Передай далі». Телеграф працював усю ніч. Я ж заспокоївся, виконавши свій обов’язок.

Мені так добре в ліжку. Не хочу жодних клопотів. І мені аж ніяк не світить повернутись у карцер. Сьогодні менше, ніж будь-коли.

Увечері Баттон передає мені три цигарки «Ґолуаз» і записку: «Метелику, знаю, ти поїдеш, зберігши гарний спогад про мене. Я наглядач-в’язень, але намагаюся завдавати якнайменше зла покараним. Я погодився на цю посаду, бо в мене дев’ятеро дітей і я хочу якнайшвидше дочекатись амністії. Я спробую домогтися милості, не чинячи багато зла. Прощавай. Удачі тобі. Конвой вирушає післязавтра».

Нас справді збирають наступного дня групами по тридцять осіб у коридорі дисциплінарного відділення. Санітари з Кана роблять нам щеплення від тропічних хвороб. Три вакцини й два літри молока для кожного. Деґа стоїть коло мене. Він замислений. Ніхто не дотримується жодних вимог тиші, адже нас не можуть посадити в карцер одразу після щеплення. Ми пошепки перемовляємося під носом в охоронців, які не наважуються щось казати в присутності санітарів з міста. Деґа каже:

– Чи ж у них вистачить фургонів, щоб усіх забрати за раз?

– Думаю, ні.

– Сен-Мартен-де-Ре далеко, і якщо вони возитимуть по шість десятків щодня, це займе днів десять, лише тут нас близько шестисот.

– Головне – нам зробили щеплення. Це означає, що ми в списку й незабаром опинимося серед каторжників. Тримайся, Деґа, перед нами новий етап. Розраховуй на мене, як я – на тебе.

Він дивиться на мене сяючими від задоволення очима, кладе свою руку на мою й повторює:

– На життя й на смерть, Меті.

Розказати щось особливе про конвоювання не можу, хіба що те, що ми задихались у своїх закапелках у фургоні. Охоронці відмовлялися впускати свіже повітря, бодай привідчинивши двері. Після прибуття в Ла-Рошель два наші попутники виявилися мертвими від задухи.

Роззяви, які зібралися на набережній – Сен-Мартен-де-Ре – це острів, і через протоку нас переправляють на човні, – присутні під час виявлення цих двох бідолах. Але ніяк на нас не реагують, між іншим. Оскільки ж жандарми мають здати нас у фортецю живими чи мертвими, вони завантажують трупи на борт разом з нами.

Переправа була недовгою, та ми змогли вволю подихати морським повітрям. Я кажу Деґа:

– Пахне втечею.

Він усміхається. Жуло, який сидить поруч, зауважує:

– Так. Пахне втечею. Я повертаюся туди, звідки втік п’ять років тому. Я попався, як останній дурень, коли збирався пристукнути скупника, який здав мене на суді десять років тому. Пропоную триматися разом, на Сен-Мартені нас відбирають довільно по десять чоловіків у кожну камеру.

Наш Жуло помилявся. Після прибуття його та двох інших викликали й відвели вбік. Ці троє були втікачами з каторги, яких знову піймали у Франції й удруге повернули сюди.

У камерах – по десять душ у кожній – для нас розпочинається життя в очікуванні. Ми маємо право розмовляти, курити, нас дуже добре годують. Цей період небезпечний тільки для патрона. Невідь-чому тебе можуть викликати, роздягти догола й старанно обнишпорити спершу тіло до самих підошов, уже потім одяг. «Одягайтесь!» – і ти повертаєшся туди, звідки прийшов. Камера, їдальня, двір, де ми годинами ходимо колоною. Раз, два! Раз, два! Раз, два!.. Ми крокуємо групами по сто п’ятдесят в’язнів. Хвіст колони довгий, стукіт дерев’яних черевиків. Вимога абсолютної тиші. Потім звучить команда: «Розійдись!» Усі сідають на землю, групи формуються за соціальними категоріями. Спершу ті, хто належить до злочинного світу, для кого